Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Костянтин Вільович Москалець
1
Суто романтичне переплетіння взаємозаперечних настроїв і жанрів «Деінде, тільки не тут»: трагедії — але «маленькі», сміх — але крізь сльози, проза — але з великими анклавами поезії, як-от у «Весіллі». До притчі «У темному вікні на темному фоні» включено блок добротної автобіографічної прози, персонажі якої — Лідочка, Жирафа, Нікітін — вільно переходять до віршів Рябчука (цикл «Епітафії» в поетичній збірці «Зима у Львові», 1989). Абсурдизм і парадоксальність, сюрреалістичність і вишукана іронічність; однак ці «холодні» риси, притаманні Рябчуковій прозі, поєднуються з гарячим співчуттям, затамованою ліричністю й легкою меланхолійністю. Усе це добре читається, Рябчук — блискучий стиліст, але сьогодні увагу привертають не так зміст або форма оповідань, як дедалі гостріше й притомніше бачення, що зростає одночасно з перебігом складного психологічного процесу, котрий можна локалізувати в рамках двох семиліть (1971–1984), визначивши той процес як індивідуацію.
Перший розділ книжки, «Ці та інші слова», складають найраніші за часом написання оповідання. Їхньому авторові — 18–23 роки, щойно залишилася позаду школа, попереду вступ і навчання у Львівському політехнічному інституті. Дванадцять оповідань цієї «книги у книзі» надзвичайно багаті формальними експериментами, мало схожі одне на одне, хоча майже одразу впадає в око їхнє серйозне, драматичне тло й глибока перейнятість автора трагедійністю людського існування. Близькість юності та смерті, заворожене вдивляння в те, що я також можу/мушу померти, випробування цієї смерті на смак і на дотик. «„Ми помремо“, — раптом збагнув я. Це було надзвичайно просто й само по собі зрозуміло; я би сказав, що в тім містилася якась вища доцільність і навіть кортіло заспівати який-небудь гімн. Ми стояли струнко й дивились услід офіцерам у протигазах. „Ми помремо. Тут усе заражене, отже рано чи пізно нас чекає кінець. Нам лишається тільки боронити цю фортецю. Питання лиш у тім, скільки ми зможемо її боронити. Скільки ще ми житимемо?“» («І тоді все буде гаразд»).
Поряд із цим допитливим доторком до смерті зустрічаємо й інші романтичні топоси — вищу зневагу до сірого повсякдення совєтських міщан і ширше — до занудного світу «правильних» дорослих загалом, прагнення вирватися за межі усталеного світу, екзотичні місця, імена, а частіше — прізвиська, напрочуд яскраві та влучні (Генерал, Алое, Каченя Дональд, Гном, Фільозоф тощо). Романтична топіка здобуває незвичайні способи вираження, письменник моделює крайні, часто сюрреалістичні ситуації, коли покійник роками ремонтує власну труну («Житло»), а над головою пересічного юрисконсульта спалахує німб («Неси свій німб»). Рябчук прискіпливо досліджує синтаксис і логіку сновидінь, відтворює її, не вдаючися до тлумачень. Його оповідання «сняться» читачеві, неможливі для (бу-)денної свідомості сюжети й персонажі вторгаються в повсякдення, спантеличуючи раціонально налаштований розум. Так у студентському кафе «Дружба» оповідач зустрічає погонича слонів:
— Де ж слони? — дивувався я.
— Чекають мене на кордоні, — пояснив чоловік.
— І ви гадаєте, вони не перейдуть його самі?
— Так, — ствердив погонич. — Вони в мене досить розумні. Коли вони зустрілися з Сальвадоровими слонами, знаєте, що спитали? «Хто вас намалював?!»
Головне в цих оповіданнях не зміст, а настрій і формальна побудова, яка тяжіє до суто поетичного, не прозового використання слова. Переповідати сюжети цих творів нема сенсу, як нема сенсу переповідати вірші, бо вирішальну роль відіграє не фабула, а графічна побудова фрази, звучання слів (слони, які ніколи не відповідають, а тільки запитують, цікавляться, наприклад, чи добре грає у футбол збірна Берега Слонової Кості). Важливі також постійні рефрени, коли, знову ж таки, поставлене питання не отримує відповіді, а наче в дзенському коані, чує саме себе; те саме стосується імперативів:
— Замовкни, ну я прошу тебе, замовкни! Перестань накінець жартувати!
Перестань.
Жартувати.
Ці поетичні прийоми роззброюють код комунікації, перетворюючи його на фатичний код, адже відлуння двох останніх слів цитати не є відповіддю коханій дівчині, а звернене оповідачем на читача. Автор-герой ніби озирається за читацькою підтримкою («моя дівчина каже, що я жартую, хоча це не так») і самодостатність тексту розмикається, хоча в поезії це сприяло би його герметизації.
Рябчукові оповідання створюють настрій веселої, часом загрозливої присутності Іншого: абсурду — на противагу раціональності, безпричинності й відносності часу (зокрема у «Весіллі») — на противагу каузальності й лінійній темпоральності, таємничої дійсності трансцендентного — на противагу розчаклованій «радянській дійсності», у котрої якщо й були таємниці, то такі, що від них досі кров холоне в жилах. Цей настрій Можливого є настроєм реалізовуваного Бажання, екстазом сублімації, коли, наприклад, збувається бажання бути абсолютно невразливим або, як у «магічному театрі» Гессе, стріляти та вбивати без почуття вини («Листи авіапоштою в провінцію»).
Слід наголосити, що рання Рябчукова проза далека від власне фантастики: вкраплення фантастичних елементів є радше суб'єктивно-ігровими винятками в його універсальних сюрреалістичних візіях, приступи яснобачення не мають нічого спільного із зумисним конструюванням фікцій. Найбільше переконують у цьому піднесеність тону та майже неприхована трагічність («І тоді все буде гаразд», «Капітуляція», «Весілля»). У тому, що це яснобачення, не можна сумніватися, прочитавши «Неси свій німб», де колишній юрисконсульт М. за допомогою диявола стає «саме таким чоловіком, що зміг би правити країною» — і править нею, і все було би гаразд, якби не певний мрець, що лежить посеред тієї країни непохований «приблизно від двох до двадцяти двох років», перегороджуючи дорогу поїздам (ачей навантаженим фінансовою допомогою). Партійна приналежність М., щоправда, не вказана, але адміністрація його — чисельна; деякі з Рябчукових криптонімів, як і його жартівливі перестороги, стали зрозумілими зовсім недавно — через тридцять років після публікації цього оповідання в самвидавній «Скрині».
Неможлива реальність часто
