Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Костянтин Вільович Москалець

Самі по собі нешкідливі літературні вправи ставали загрозливими явищами тоді, коли їхнім прихильникам удавалося переконати себе, що вони відкрили ефективну технологію апокаліпсису, винайшли знаряддя, котре допоможе відімкнути двері до раю. Така віра вирізняла утопії революційні, зокрема, марксистську, створюючи цілі культурні формації (в одному з есеїв книги Колаковський блискуче демонструє причини, які спонукали письменників і митців активно служити комунізмові, створюючи при цьому вартісні твори). Проте революційно-утопічна ментальність обґрунтовує політичні позиції, які вже не є такими безневинними, як їхні першоджерела. Адже надія на братерство, до якого освічена еліта може змусити народ відповідним декретом, складає природну підставу для тоталітарної тиранії. Вірою в дійсність вищого порядку, яка, хоч і не помітна для неозброєного ока, все ж перебуває в теперішньому і є дійсністю автентичною (Геґель), легко виправдати погорду до сучасників, які не варті уваги, якщо зіставити їх із майбутніми поколіннями, набагато важливішими, хоч їх іще нібито й не існує. Ідея нового часу, тотального початку, яким подає себе революція, легітимізує які завгодно форми культурного вандалізму.

Постає, отже, питання: чи корисним є дедалі помітніший занепад утопії? На думку Колаковського, мрія про вічне та загальне братерство роду людського, якби її спробували втілити доступними технічними засобами, занапастила б нашу цивілізацію. Простіше уявити собі загальне братерство вовків: їхні потреби, принаймні, обмежені й визначені. Але з іншого боку викликає застереження й надто легке послуговування антиутопічними аргументами як засобом, котрий уможливлює схвалення й навіть канонізацію всіляких різновидів гніту та явної несправедливості. Падіння комуністичного концтабору аж ніяк не означає, що поняття суспільної справедливості втратило будь-яку вартість. Користуючись тією ж таки «кантівською» мовою, Колаковський доходить висновку, що ідея людського братерства є катастрофічною як політична програма, але необхідна як дороговказ. Кантова теорія радикального зла та його віра в нескінченний поступ раціональності залишається придатною для нас, хоча малоймовірно, щоби людство у своїй масі навернулося на кантівську філософію (феномен навернення всебічно розглянуто в есеї «Від правди до правди»). Слід радше очікувати, що два різновиди ментальності — скептична й утопічна — триватимуть окремо, у неминучому конфлікті. Ба більше: ми потребуємо цього їхнього хисткого співіснування, адже обидві є істотними для нашого культурного збереження. «Перемога утопічних марень означала би тоталітарний кошмар і цілковитий занепад цивілізації, тоді як безроздільне панування духу скептицизму прирекло би нас на безнадійну стагнацію — безрух, який через найменшу випадковість міг би легко обернутися катастрофічним хаосом. Урешті-решт мусимо жити поміж двома претензіями, які неможливо узгодити й кожна з яких має своє культурне обґрунтування», — резюмує філософ.

А як бути з утопіями релігійними? У напрочуд живому діалозі «Чи можлива християнська утопія?», який своєю безпосередністю нагадує «Розмови залюбки» Еразма Роттердамського, Колаковський також усуває будь-які трансцендентні доповнення у вигляді Царства Божого або позаземного Раю; питання звучить по-кантівському «іманентно»: чи можливо виразити утопічну думку в рамках християнського духовного світу? Чи можливий досконалий, позбавлений зла та конфліктів світ із християнського погляду? Адже всі великі вчителі Церкви проголошували ідею справедливості, згідну зі Святим Письмом, виказуючи тим самим віру в те, що справедливий світ можливий.

Ні, заперечує опонент цієї тези, утопія є антихристиянською, адже в самому ядрі християнської доктрини міститься віра в те, що ми заражені первородним гріхом і коріння зла, яке є в нас, неможливо усунути природними засобами або спеціальною технікою. Тож і замір побудувати вежу досконалості в цій долині сліз належить до ще одного з незліченних доказів людської пихи і є гріхом par excellence. Колаковський розглядає конфлікт між цією, «авґустиніанською», й оптимістичнішою, «пелагіанською» версіями християнського вчення. У ході діалогу розбираються фальшиві засновки утопічного характеру, які стали звичними для сучасного мислення — а отже, і непомітними — і надзвичайно поширились у християнському світі, не оминувши й самої Церкви. Критикуючи безоглядне споживацтво, надмірні сподіванки на технічний прогрес і не менш перерозвинену довіру до науки, один зі співбесідників застерігає перед екологічною катастрофою та іншими небезпечними наслідками інфантильного й паразитарного мислення, закликаючи церкви, духовних осіб і християнських інтелектуалів до антиутопічної моральної позиції, зміст якої найповніше розкривається в одному з ключових понять раннього християнства: metanoia (метаноя).

Штрихами намічену «апокаліптичну» тему розвиває наступний есей «Наш веселий апокаліпсис. Проповідь на кінець століття» (ось так і помічаєш доладну композицію книжки, зростання її в одне ціле з віддалених у часі й просторі частин). Небувале прискорення в різних сферах цивілізації, збільшення населення, кількість шкідливих речовин у повітрі й воді, злочинність, швидкість пересування, продукування книжок, часописів, фільмів, кількість телевізійних каналів тощо — усе це викликає тривогу, адже прогресування швидкості стало одним із вирішальних чинників, які змінили ментальність сучасних суспільств та окремих осіб і спричинили втрату отієї «спільноти», що її всі оплакують уже понад два століття. Швидкість знищила мітологічний, сакральний простір, без якого (пояснював нам Мірча Еліаде) всесвіт не може виявити людям свого потаємного сенсу. Завдяки мітологічному простору закони та фундаментальні норми життя сприймались як уписані до самої конституції буття, а не довільно створені людьми. Натомість ми живемо в просторі декартівському, і моє село більше не є центром всесвіту. Колаковський детально розглядає роль Просвітництва у цьому процесі розчакловування світу або, конкретніше, у процесі втрати віри, моральної та пізнавальної безпеки: «Просвітництво — це велика культурна катастрофа. Людське існування було редуковане до його суто природних детермінант, а через це людські особи стали цілком узаємозамінними, наче цеглини у стіні; саме так було закладено основи тоталітаризму двадцятого століття».

До роздумів над загрозами, які несе в собі тотальне й безжальне розчакловування, зокрема ж, спроби раціоналізувати релігію, Лешек Колаковський звертається й у глибокому (на моє суб'єктивне враження — найкращому в усій книжці) есеї «Ілюзії демітологізації». Твердження, що розклад мітологічної спадщини в християнській цивілізації та занепад релігійної чутливості нібито є наслідком розвитку науки, не слід приймати беззастережно: науковий метод справді витіснив релігійні вірування, проте головним чинником тут була не наука, а сцієнтистський раціоналізм, який є радше ідеологією. Зневага до релігійної чутливості постала як наслідок того, що люди віддали перевагу тим видам розумової діяльності, які дають змогу розширити обсяг влади над природою (бо почали вважати панування над нею найвищою вартістю), — а успішно застосувати задля цього пізнавальний зміст релігійної віри, твердить