Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Навіть тогочасна політична мова запозичила дещо в мові письменників: вона наповнилася загальними висловами, абстрактними термінами, сміливими висловлюваннями, літературними оборотами. Цей стиль, завдяки політичним пристрастям, мовою якого він був, проник у всі класи суспільства й напрочуд легко засвоївся навіть найнижчими з них. Ще задовго до Революції в едиктах короля Людовіка XVI часто йдеться про природні закони й про права людини. Мені потрапляли до рук скарги селян, які в цих документах називають сусідів співгромадянами, інтенданта — почесним сановником, парафіяльного священика — служником вівтаря, а Господа Бога — Верховною Істотою, і яким тільки бракує знання орфографії, щоб зробитися досить майстерними письменниками.
Ці нові властивості так міцно вкорінилися серед старих рис французького характеру, що нашому психологічному ладу часто приписувалося те, що було тільки наслідком цього особливого виховання. Я чув думку, буцімто схильність чи радше терпіння, які виявляємо ми ось уже шістдесят років щодо загальних ідей, щодо систем та гучних слів у царині політики, пояснюються якимись особливими властивостями, притаманними нашій расі, тим, що дещо пишномовно називають «французьким духом», нібито ці гадані особливості могли залишатися прихованими впродовж усієї попередньої нашої історії й раптом проявитися наприкінці минулого століття.
Дивно те, що ми засвоїли звички, запозичені в літературі, майже зовсім утративши колишню любов до неї. Протягом свого громадянського життя я не раз дивувався, зустрічаючи людей, які навряд чи читали книжки XVIII століття, та й будь-якого іншого століття: вони відчували велику зневагу до письменників, але чудово зберегли деякі найголовніші вади, відкриті літературним духом іще за тих часів, коли цих людей не було на світі.
Розділ II. Яким чином невіра могла стати загальною й переважною пристрастю у французів XVIII століття і яким був вплив, що його справило це на характер Революції
З часів великого перевороту XVI століття, коли дух дослідження зробив спробу розібратися в різних християнських традиціях і розрізнити в них справжні від фальшивих, ніколи не переставали з'являтися допитливі чи відважні голови, які цілком визнавали або відкидали ці традиції. Той самий дух, який у добу Лютера примусив мільйони католиків полишити католицизм, щороку відвертав поодинці кількох християн з лона самого християнства: за єрессю пішла невіра.
Кажучи взагалі, у XVIII столітті християнство втратило на цілому континенті Європи значущу частку панування; але в більшості країн його тільки відкинули, не піддаючи його жорстоким нападкам, і навіть ті, хто полишав його, робили це немовби з жалем. Невіра була поширена серед монархів та передових людей, майже ще не проникаючи до середовища середніх класів та простолюду: вона залишалася примхою деяких голів, але не була загальною думкою. «В Німеччині взагалі поширене помилкове переконання,— казав Мірабо 1787 року,— нібито прусська провінція кишіла атеїстами. Насправді якщо там і трапляються іноді вільнодумці, то народ також відданий вірі, як у найпобожніших країнах, і навіть нараховується чимало фанатиків». Далі він висловлює жаль з приводу того, що Фрідріх II не дозволяє католицьким священикам вступати в шлюб і особливо,— що він відмовляється залишати тим, хто одружується, доходи з їхніх церковних бенефіцій, «що, гадаємо, було б заходом, гідним цієї великої людини»,— додає Мірабо. Ніде, крім Франції, невіра ще не встигла стати загальною, палкою, нетерпимою та тиранічною пристрастю.
А у Франції відбувалося щось ще небачене. Й за інших часів робилися запальні нападки на встановлені релігії; але озлоблення, виявлені проти них, завше породжувалося поривом, натхненим новими релігіями. Фальшиві й огидні релігії давнини набули численних і пристрасних супротивників тільки тоді, коли їм на зміну прийшло християнство; доти вони згасали повільно й безгучно, посеред скептицизму та байдужості: це була стареча смерть релігій. У Франції на християнство нападали з якоюсь особливою люттю, навіть не намагаючись поставити на його місце якусь іншу релігію. Палко й наполегливо домагались того, аби відібрати в сердець віру, яка наповнювала їх, і залишали їх порожніми. Багато людей надихалося цим невдячним завданням. Цілковита невіра в царині релігії, що так дуже суперечить природним потягам людини й кидає її душу в такий важкий стан, здавалася привабливою натовпові. Те саме, що досі вело до певної хворобливої втоми, цього разу породило фанатизм і дух пропаганди.
Одночасна поява кількох великих письменників, схильних заперечувати істини християнської віри, не здається нам достатнім поясненням такого незвичайного факту: чому ж ці письменники, всі без винятку, спрямували свою думку саме в цьому напрямі, а не в якомусь іншому? Чому серед них не знайшлося жодного такого, якому спало б на думку обрати протилежну тезу? І, нарешті, чому вони зустріли з боку натовпу таке цілковите розуміння до своїх промов і таку готовність вірити їм, які ніколи не випадали на долю їхніх попередників? Їхню справу й, особливо, її успіх можна пояснити тільки винятковими особливостями тієї доби й тієї країни, коли й де діяли ці письменники, вольтерівський дух давно народився у світі; але сам Вольтер міг царювати по-справжньому лишень у Франції XVIII століття.
Визнаємо передусім, що церква у Франції мала анітрохи не більше темних сторін, ніж у інших країнах; навпаки, вади й надуживання, прищеплені їй, були менш значущі, ніж у більшості католицьких країн; вона вирізнялася незрівнянно більшою терпимістю, ніж колись і ніж церкви інших народів ще за тих часів. Отже, особливих явищ, що розглядаються, треба шукати не стільки в стані релігії, скільки в стані суспільства.
Щоб зрозуміти це явище, не слід ні на мить випускати з уваги сказане мною у попередньому розділі, а саме: що дух політичної опозиції, яка породжується вадами уряду, не маючи змоги виказати себе в справах, увесь сховався в літературі, а письменники стали справжніми вождями тієї великої партії, яка прагнула скинути всі соціальні й політичні інституції країни.
Якщо це добре зрозуміло, постановка питання змінюється. Тепер уже йдеться не про те, в чому тодішня церква могла грішити як релігійний заклад, а про те, в чому вона слугувала за перепону для політичної революції, що готувалася, перепону, яка особливо заважала письменникам, що були найголовнішими піонерами цієї революції.
Церква за самими принципами свого управління була перешкодою для тих, кому письменники хотіли надати перевагу в цивільному управлінні. Вона спиралася, головним чином, на традицію; вони, навпаки, проповідували цілковиту зневагу до всіх інституцій, які ґрунтуються на пошані до минулого; вона визнавала авторитет, вищий, ніж індивідуальний розум; вони ж апелювали тільки до цього останнього; вона спиралася на ієрархію, вони ж прагнули до змішання станів. Для того щоб можливою