Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

— А тепер слухайте, що я вам скажу, — мовив дідок. — Даремно ви ділите скарби, яких ніколи не побачите. А забирайтеся лишень звідсіля геть, доки я не розгнівався!

— Годі нам марнувати час, слухаючи теревені якогось старого луб’я! — крикнув перший злодій. — Що він, немічний, може нам заподіяти?

— А побачиш! — гнівно сказав дідок.

І злодій умить відчув, які могутні руки в цього начебто кволого старенького дідка: він згріб їх усіх трьох докупи, як мокрих курей, і витягнув за двері. Надворі дідусь так кидонув першим злодієм над собою, що той аж засвистів на небо. Якби був не схопився там за хмару, що саме пливла поруч, то хтозна, де й був би зараз. Аж за три дні, коли хмара линула дощем, його знесло на землю. Другого злодія дідок жбурнув ще далі — аж на блискавку. На ній він цілих сім днів ширяв по небу, доки вона не принесла його на собі на землю. А третього закинув так високо, що той і досі десь там літає.

Звідкіля ж узялися скарби в замку К’япацци? Що то за дідок стеріг все те багатство? І де воно потім ділось?

І про це розкажуть вам люди з К’япацци, коли їх гарненько попросити.

У давнину, як розповідають, замком К’япацци володів знатний рід багатих синьйорів. Та останній спадкоємець замку навідувався до нього тільки вряди-годи, і то ненадовго. Життя своє він проводив на коні зі списом у руках і в гарячих боях із ворогами: цей володар замку був воїном.

Якось до синьйора дійшла звістка, що сарацини — завойовники із Західної та Північної Аравії — висадилися на берег у його краю і напали на одне приморське місто. Володар замку швидко зібрав воїнів і подався на допомогу. Та коли він прибув туди, сарацини вже пограбували місто, спалили його дощенту і з награбованим добром відпливли на своїх кораблях.

Сумний їхав воїн вулицею, обабіч якої горіли людські оселі, і раптом ніби з-під землі почув дитячий плач. Синьйор зіскочив з коня й прислухався. Плач знову почувся. Тоді воїн одійшов і заглянув у суху обвалену криницю. Присвітивши смолоскипом, він побачив на дні хлопчика. Яким чином він там опинився, цього навіть сам сердешний хлопчик не міг розповісти.

Пожалів синьйор бідолашну дитину, посадив поперед себе в сідло та й привіз до замку в К’япацці.

Коли хлопчина підріс, то став синьйорові найвірнішим і найвідданішим зброєносцем. Юнак супроводжував свого рятівника в усіх походах. Рінальдо — бо саме так звали хлопця — завжди бився пліч-о-пліч із синьйором. Із найгрізніших битв вони виходили живими, бо коли двоє вірних захищають одне одного, смерть їх обминає. Не раз і не два Рінальдо заступав синьйора своїм тілом, не раз і не два синьйор рятував зброєносця від ворожого меча…

Багато літ провели в походах побратимами синьйор і Рінальдо. Аж якось синьйорів загін переслідував ворога в далеких горах. Одначе ворожому загонові пощастило втекти й сховатися в гірських ущелинах. А вже стемніло, і місцина була незнайома. Синьйор поклав собі перебути ніч у горах. Рінальдо знайшов під стрімчастою скелею глибоку печеру, наламав гіллячок із листям і зробив синьйорові постіль, а сам ліг при вході впоперек печери.

Вранці синьйор вийшов із печери похмурий і заклопотаний. Він не пішов навздогін за ворогом, а повернув із своїм загоном додому.

Відтоді життя Рінальдо стало зовсім інше. А все тому, що синьйор тієї ночі знайшов у печері великі скарби. Сім років перевозив він коштовності на білому кривому віслюкові з далеких гір до замку К’япацци й ховав у глибоких його склепах. А що вірнішого побратима за Рінальдо синьйор не мав, то й доручив стерегти ці величезні скарби зброєносцеві.

Невдовзі Рінальдо помітив, що його синьйор ставав дедалі менш схожим на того великодушного і шляхетного лицаря, яким був доти. Він більше не поривався допомогти скривдженому, геть забув про бойові походи і ставав дедалі скупішим та недовірливішим. Приїхавши до замку, він щоразу замикався у склепі зі своїми скарбами і по кілька днів звідтіля не виходив.

Минуло сім років. На восьмий рік синьйор знов подався на своєму білому кривому віслюкові у далекі гори. Від’їжджаючи, він сказав Рінальдо:

— Слухай мене і запам’ятай: хоч би що скоїлося зі мною, ти повинен стерегти скарби. Заклинаю тебе вогнем, що спопелив твоє рідне місто, заклинаю тебе оцим мечем, який стільки разів відводив від тебе смертоносні удари ворогів, — бережи скарби! Коли бодай найменша частка їх побачить денне світло, тієї ж хвилини ти загинеш!

Синьйор як поїхав, так і не вернувся. Виглядав його Рінальдо, виглядав та й зрозумів, що вже годі. Минали дні, спливали місяці, а за ними збігали роки. Він і лік їм уже загубив. Внизу під пагорбом — у К’япацці — вмирали старі, одружувались молоді, народжувались діти. Рінальдо тільки й бачив із замкових сходів, як у селі то когось ховали, то справляли чиєсь весілля. В нього ж самого не було ніяких перемін — він був старий і все стеріг свої скарби.

Та якось серед ночі він почув ревіння бурі й шалений свист вітру, тріск і рипіння дерева, що ламалось і падало додолу. За свій довгий-предовгий вік Рінальдо ще ніколи не зазнав такої несамовитої бурі. Дощ лив, мов із відра.

«Що ж там робиться внизу, в К’япацці?» — подумав Рінальдо. Ця думка усе дужче гнітила його і не давала ні на мить склепити старечих очей.

А тільки-но в похмурому небі засіріло, Рінальдо поволі звівся й виглянув надвір. Те, що він побачив унизу, було страшніше, аніж поле битви після найлютішого побоїща. Де були вулиці К’япацци, вирувала каламутна вода і на ній погойдувались дерев’яні уламки будівель, всіляке господарське знаряддя та хатнє начиння. Тільки де-не-де під самим пагорбом можна було побачити завалені будинки, а люди, старе й мале, посинілі від холоду, тулилися до мурів замку. Тоді старенький Рінальдо навстіж відчинив важкі ковані двері замку. В кімнатах, де хтозна-відколи не горів вогонь, умить запалахкотіли дрова. Діти, нагрівшися, забігали й защебетали скрізь по лунких залах замку. Проте з облич у дорослих