Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Добре, — погодився Чотирнадцятий, — тільки дайте мені обценьки вагою чотирнадцять фунтів.

Господар дав йому обценьки чотирнадцять фунтів вагою, і пішов Чотирнадцятий до пекла, женучи волів поперед себе. Підійшов до пекельної брами.

— Мені треба до вашого начальника, Люцифера! — гукнув пекельникам, які стояли при брамі за охоронців.

— Чого ти хочеш від нашого повелителя? — питають нечисті.

Чотирнадцятий віддав їм листа від свого господаря, у якому той вимагав від Люцифера чотирнадцять мішків золота.

— Проходь! — кажуть йому.

Тільки-но Чотирнадцятий спустився в пекло, як чотирнадцять чортів, вищиривши зуби, кинулись на нього. Та парубок був не з полохливих: хап одного обценьками за язик, хап другого, і так усіх, — вони й дух спустили. Залишився живий сам тільки Люцифер, найстарший чорт.

— Що ти наробив?! — заголосив він. — Ти занапастив чотирнадцять найкращих моїх чортів! Я сам не зможу наповнити усі твої мішки золотом!

— Дарма, — заспокоїв його Чотирнадцятий, — я й без тебе впораюся.

Насипав він чотирнадцять мішків золота й каже Люциферові:

— Бувай здоров. Я піду.

— Не вийдеш ти звідси! — заревів Люцифер і роззявив пащу — захотів Чотирнадцятого ковтнути.

Але той хап Люцифера за червоний язик, перекинув через плече й пішов додому, підганяючи волів, навантажених золотом. Прийшовши, він прив’язав Люцифера до ніжки кухонного столу.

— Проси чого хочеш! — заплакав Люцифер. — Тільки пусти мене додому!

— Добре вже, — всміхнувся Чотирнадцятий, — забирай мого господаря і йди під три вітри.

Пекельник так і зробив.

А Чотирнадцятому лишилися і садиба, й худоба вся багачева, і всі мішки з золотом.

Край села К’япацци, де кінчається єдина його вулиця, височить чималий пагорб. На ньому стояв колись пишний замок, від якого залишились нині тільки величні руїни, де в темних баштах кричать пугачі й літають кажани. Але старе й мале в селі може вам нарозказувати про цей замок багато цікавих оповідок. Послухайте одну з них.

Років із сотню тому щодня рівно о дванадцятій годині скреготів грубий іржавий засув і рипіли, відчиняючись, важкі ковані двері замку. Тієї ж миті на поріг виходив старезний дідок із білою бородою, що сягала йому нижче пояса. Він був у дорогій куртці з пишними рукавами, в коротких штанях, у черевиках з пряжками, а на голові мав високого червоного каптурця. Крекчучи, дідок сідав на сходах і підставляв свої старі кістки сонцю. А вони таки справді були старі-старезні, бо ніхто не знав, скільки тому дідкові років. Навіть він сам давно вже збився з ліку.

На дванадцяту годину збігалися до замку діти з усієї К’япацци. Вони вилазили дідусеві на коліна, куйовдили йому бороду, стягували з голови червоний каптурець, а він і не думав за це на них сердитися. Іноді ж, як сонце особливо гарно гріло і в дідуся переставало судомити ноги, він лукаво підморгував дітям, і вони, пританцьовуючи, починали благати його:

— Дідусю, покажіть!..

— Дідусю, пустіть нас туди!

— Дідусю, поведіть нас погратися!

Дідок підводився, переступав поріг і зникав за дверима, а діти хутенько кидалися навздогін за ним. Вони навшпиньочки йшли лункими залами, склепінчастими коридорами й довго спускалися вузькими крутими сходами.

Дідок важко відсував залізні двері, діти переступали поріг, і двері вмить зачинялися за ними. Там у склепах зберігалися скарби К’япацци: купами лежали старовинні золоті й срібні монети, стояли відчинені скрині, вщерть повні найдорожчих самоцвітів. Від них ішло таке сяйво, що в темному склепі було видно, як удень.

Дідок давав дітям бавитись всіма коштовностями. Хлоп’ята грались у війну: одні нападали, вимахуючи мечами з золотими руків’ями, інші боронились, прикриваючись щитами, на яких красувалися химерні візерунки. Дівчатка вбиралися в самоцвіти і вдягались у дорогі шати, твердо вірячи, що вони й справді маленькі принцеси.

Дідок тішився, дивлячись на дитячі забавки. Коли ж настав час, він брав срібний дзвіночок і теленькав ним. Принцеси знов ставали вбогими дівчатками, а хоробрі воїни — простими хлопчаками. Всі хутенько клали коштовності на місце і виходили зі склепу. І ніхто з дітей ніколи не ховав і не виносив анінайменшого самоцвіта чи монетки. Тільки одного разу хлопчик-семи-літок поклав собі в кишеню монету з квадратною дірочкою всередині: він хотів зробити з неї важок до своєї вудки. Та залізні двері не схотіли відчинятись, і дідок сказав:

— Хто взяв — нехай покладе.

Хлоп’я, зашарівшись, кинуло монету на ту купу, з якої взяло, і двері негайно відчинилися.

Та якось темної ночі до замку таки примудрилися залізти три злодії. Кожен із них хворів на ту хворобу, що зветься жадобою збагачення. Прибилися злодії здалеку, бо в тім краю, де вони народилися, вкрасти вже було нічого — там вони вже давно все покрали.

Були це дуже спритні злодії: вони вміли будь-які двері відімкнути так, що ніхто б не почув. Черевики свої вони пообмотували повстю, на обличчя понатягали маски. І все ж таки дідусь почув їх і прокинувся. Він вискочив злодіям назустріч і спитав:

— Чого вам тут треба, люди добрі?

Побачивши перед собою немічного старого дідка, злодюги нахабно спитали:

— Кажи, стариганю: тут справді заховані великі скарби?

— Так, справді великі, — відповів дідок. — А навіщо вони вам?

— Я поставлю собі палац на сто кімнат, найму собі сто служників і буду жити в ньому сам, — відказав перший злодій.

— А я куплю великий корабель і побуваю в усіх на світі країнах. І скрізь їстиму й питиму лише те, що їсть і п’є король, — відмовив другий.

— А я не буду такий дурний, не розтринькуватиму свого добра, — сказав третій злодій. — Я сховаю золото і милуватимусь ним потай від людських очей.