Куди ж ти, річенько, куди занесла оті хвилі, Що літа пестили малії, Куди занесла мої думи хороші та милі І щастя, і долю, і мрії? Куди мого серця святе поривання майнуло? Де постать Марусі літає? Де те товариство? Минуло, минуло, минуло… Чому ж та сльоза не минає? Niemnie; domowa rzeko moja! Gdzie są wody Które niegdyś czerpałem w niemowlęce dłoni, Na których potem w dzikie pływałem ustronie, Sercu niespokojnemu szukając ochłody? Tu Laura, patrząc z chlubą na cień swej urody Lubiła włos zaplatać i zakwiecać skronie, Tu obraz jej, malowny w srebrnej fali łonie, Łzami nieraz mąciłem zapaleniec młody. Niemnie, domowa rzeko! Gdzie ż są tamte zdroje, A z nimi tyle szczęścia, nadziei tak wiele? Kędy jest miłe latek dziecinnych wesele? Gdzie milsze burzliwego wieku niepokoje? Kędy jest Laura moja? Gdzie są przyjaciele? Wszystko przeszło — a czemu ż nie przejdą łzy moje!
Безперечно, Сула замість Німана, Маруся замість Лаури надають п’єсі специфічно «малоросійський» колорит. Але ми зазначимо друге, на нашу думку, не менш важливе — те, що Старицький перетворив сонет Міцкевича на звичайний собі чотирикуплетний романс з емоціональними нажимами (минуло, минуло, минуло…) та своєрідними епітетами (хороші та милі думи, святе поривання тощо), з нерівними рядками, п’яти- і тристоповими. Та й не тільки тут, — взагалі еквіритмічність, додержання строфи, характерних синтаксичних особливостей ориґіналу не зразу стають правилом для Старицького. Він ламає чудові ґетевські октави в посвяті «Фауста» («Ви близитесь знову хиткії постáті»); переробляє на анапести чотириударний вірш байронівського «Мазепи», вірш, що завжди перекладався чотиристоповим ямбом, інколи — з чоловіцькими тільки римами; спрощує взагалі, як то показав П. Филипович на перекладі пушкінської «Деревни», ритмічний рисунок п’єси, занедбавши не тільки складність римового переплетення, але й характерні для п’єси анафори. Більше до теперішніх наших вимог наближається Старицький в перекладах поетів, ближчих йому внутрішньо і формально простіших: Лєрмонтова, Некрасова, Сирокомлі. Тут він уважно ставиться до ритмічно-синтаксичної фізіономії своїх первописів і часто підноситься над віршовою культурою як сучасних йому, так і пізніших перекладачів. Варт порівняти, напр., його переклад лермонтовського «Паруса» з перекладом Ів. Липи (П. Шелеста), або «Горных вершин» його і В. Мови-Лиманського.
Старицький: В. Мова: Темна ніч вершини Гірські верховини
