Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Зрештою, не слід вимірювати ницість людей ступенем їхньої покірності перед верховною владою: це означало б послуговуватися помилковим мірилом. Хоч які були покірні люди колишнього порядку королівській волі, був вид покори, невідомий їм: вони не знали, що означає коритися незаконній чи суперечливій владі, що мало викликала пошани, часто-густо зневажуваній, але якій залюбки коряться, бо вона робить послуги або може шкодити. Ця принизлива форма рабства завше була зовсім їм чужа. Король вселяв у них такі почуття, яких згодом не міг викликати ніхто з найбільш необмежених монархів у світі й які навіть стали для нас незрозумілими, позаяк Революція вирвала їх з корінням із нашого серця. Тодішні люди відчували до короля суміш синівської ніжності та шанобливості, наче до самого Бога. Корячись украй свавільним наказам короля, вони поступалися не стільки перед зовнішньою силою, скільки перед своєю любов'ю і, отже, в умовах крайньої залежності нерідко зберігали вельми вільну душу. В їхній покорі найбільшим лихом могла бути її вимушеність; у нас вона є найменшим лихом: найгірше полягає в тому рабському почутті, яке примушує нас коритися. Не зневажаймо ж наших батьків: ми не маємо права на це. Дай Боже, аби ми змогли повернути разом з їхніми передсудами та вадами бодай часточку їхньої величі!17
Отже, було б вельми несправедливо гадати, що давній порядок був часом рабства та залежності.18 В ньому панувало куди більше свободи, ніж у наші дні; але то була дуже своєрідна, неправильна й переміжна свобода, завжди обмежена класовими перетинками, завше пов'язана з ідеєю винятків та привілеїв, які дозволяли майже стільки ж зневажати закон, як і свавілля, і яка майже ніколи не поширювала на всіх громадян, бодай, найприродніші й найнеобхідніші гарантії. Але й у такому звуженому й спотвореному вигляді свобода все ще була плідна. Завдяки їй, навіть за тих часів, коли централізація посилено прагнула до зрівняння, пом'якшення та безбарвлення всіх характерів, багато окремих осіб зберегли природну оригінальність, колорит і випуклість своєї індивідуальності; вона виховувала в їхніх серцях почуття власної гідності й часто-густо надавала любові до слави переваги над усіма іншими схильностями. Завдяки їй склалися ті сильні душі, ті горді й відважні голови, які з'являються в добу Революції й роблять цю останню предметом подиву й водночас жаху для подальших поколінь. Було б дуже дивно, якби такі мужні характери могли розвиватися в середовищі суспільства, яке втратило свободу.
Але цей особливий вид безладної та нездорової свободи, готуючи французів до повалення деспотизму, робив їх якнайменш здатними до того, щоб на його місці поставити мирне й вільне панування законів.
Розділ XII. Про те, що, незважаючи на поступальний рух цивілізації, становище французького селянина у XVIII столітті іноді було гірше, ніж у XIII столітті
У XVIII столітті французький селянин уже не міг бути жертвою дрібних феодальних деспотів; він тільки зрідка ставав об'єктом насильства з боку уряду; він користувався громадянською свободою й володів частиною території; але решта класів віддалилися від нього, й він був такий самотній, як навряд чи був таким колись селянин у інших країнах. То був новий і своєрідний вид гноблення, наслідки якого заслуговують того, аби ми їх виокремили й розглянули з великою увагою.
На самому початку XVII століття Генріх IV скаржився, за свідченням Перефікса, на те, що шляхтичі полишають села. В середині XVIII століття ця втеча стала майже всюдисутньою; її відзначають і оплакують усі сучасники: економісти — в своїх книжках, інтенданти — в своїй кореспонденції, сільськогосподарські товариства — в своїх записках. Достовірний доказ її ми знаходимо в реєстрах подушного податку. Цей податок збирався в місці справжнього проживання платників: виявляється, що всі внески найвищої шляхти й частини нижчої робилися в Парижі.
У селах залишалися тільки ті шляхтичі, які не могли полишити фільварки через незначущість свого достатку. Кожен з них перебував порівняно зі своїми сусідами селянами в такому становищі, в якому навряд чи будь-коли почувався багатий власник.19 Переставши бути поводирем, він більше не мав потреби, як це було в давнину, щадити їх, допомагати їм, керувати ними; з іншого боку, не підлягаючи тим державним повинностям, які лягали на плечі селян, він не міг відчувати палкої симпатії до їхніх злиднів, яких не поділяв, не міг співчувати їхнім стражданням, які були для нього чужі. Ці люди не були його підданими, але він іще не був їхнім співгромадянином: явище, якого не знала досі історія.
Воно вело, якщо можна так сказати, до своєрідного душевного абсентеїзму, більш поширеного й більш важливого, ніж навіть абсентеїзм у власному сенсі. Наслідком цього було те, що шляхтич, який жив у своїх володіннях, нерідко виказував такі наміри й почуття, які притаманні були його управителю: так само, як цей останній, він бачив у своїх орендарях тільки боржників та суворо вимагав від них усього, що ще належало йому на підставах звичаю або закону; отже, стягування того, що залишалося від феодальних зборів, провадилося іноді з більшою жорстокістю, ніж за часів феодалізму.
Часто обтяжений боргами, завше зубожілий, він жив, звичайно, вельми скупо у своєму замку, мріючи тільки про те, щоб нагромадити грошей, які відтак витрачав узимку в місті. Народ, який часто одним влучним словом визначає сутність явища, дав ім'я цьому дрібному шляхтичеві найменшого з хижих птахів: він назвав його «кібцем».
Звісно, мені можуть заперечити, вказавши на окремих осіб; але я веду мову про класи: тільки на них повинна зупинятися увага історії. Ніхто не заперечує, що в числі багатих тогочасних хліборобів чимало було таких, які без особливої для себе потреби чи вигоди піклувалися про добробут селян. Але це тільки означає, що вони щасливо боролися із законом, що випливав з їхнього нового становища,— законом, який мимоволі штовхав їх до байдужості, так само, як і колишніх їхніх васалів — до ненависті.
Це полишення сіл шляхтичами нерідко пояснювали особливим впливом певних міністрів чи королів: почасти — впливом Рішельє, почасти — Людовіка XIV. Справді, впродовж останніх трьох століть монархії королі майже постійно виношували думку відокремити від народу
