З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] - Оксана Стефанівна Забужко

Мої ж, натомість, тільки-тільки розпочинаються…

***

Єдине виправдання такому своєму пізньому відкриттю «онтології любови» вбачаю в тому, що від народження до перших зморщок, тобто все своє дитинство, юність і молодість я сприймала (і приймала!) любов, яка щільно оточувала мене звідусюди й несла на собі, наче вода плавця, за природний і єдино можливий стан речей під сонцем (до такої міри, що десь у глибині душі я й досі не до кінця вірю в «кохання без взаємности», щось у мені щоразу дивується: як таке може бути, щоб я когось любила, а він мене — ні? По-моєму, це все одно як коли би квітка не розкрилась від сонячного променя; якщо ж вона не розкривається, значить, знов-таки, то не сонячний промінь був, а штучний прожектор: не любов, а — хіть, амбіція, честолюбство, та мало ще яких причин може, як бруду під нігтями, назбирати собі в душі людина, щоб захотіти мати іншу людину тільки для себе, як Дарка з «Дівчаток» у своєму першому, півдитячому ще почутті, — тільки Дарка все ж таки не з «погашених», і саме той здобутий в отроцтві досвід і не дає їй, зрештою, відштовхнути закоханого в неї мужчину у «світ без любови», бо вона вже знає: «ніхто не заслуговує на такий жереб»…).

Словом, любов я звикла сприймати як норму, як повітря, яким дихають усі. І тому щоразу, відчуваючи її брак у людських ділах, реаґую відрухово, по-звіриному: хлипаю легенями й б'ю плавниками. Збоку це багатьом виглядає як потяг до скандалів — що ж, хай виглядає («— Хай! — кажу я», — неперекладне в жодній мові речення, яким закінчуються «Польові дослідження»). Як би мені не кривилися вслід, якими б фантастичними чутками не обстрілювали, мов із димових шашок, не думаю, що коли-небудь під цим оглядом змінюся: я й далі продовжую вважати любов — безпричинну й безмисну, дану людині, як рослині сонце й кисень, — не чудесним винятком із житейських правил, а таки нормою. Яка від того, що її «меншає», нормою бути не перестає.

Десь приблизно так відповідала своєму розгніваному коханцеві героїня оповідання «Шукаючи собор» 1981 року: «Ти істеричка, тебе треба показати психіатру! — Я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру…».

А через мало не чверть віку схожа колізія розігралася в наших палестинах уже в масовому масштабі: «погашені» вимагали «показати психіатру» вже сотні тисяч тих, хто (хай і ненадовго!) повірив у любов як єдино прийнятну для людини норму життя:

«…На мурах і автомобілях з'явилися написи: „Любов переможе!“, і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, <…> не один тиждень іще було зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ <…>, і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?..» («Альбом для Густава»).

Це вже не «фікшин», це щонайчистішої води «література факту». Але упорядниця чеської антології сучасного українського оповідання, поморщивши носика, вибирає із запропонованого мною не «Альбом для Густава», а те саме, раннє, «Шукаючи собор». Причина — «Альбом…», каже вона, «це надто пафосно: так не буває». Читач не повірить.

Так ми й самі вже не віримо, що таке  п е р е ж и л и, ні?..

***

Ні, я не про «любов до Батьківщини», як у старому радянському анекдоті. «Любов до» — це вже явище «другого порядку»: як мовиться в математиці, похідна функції. Первинна не вона. Щоб полюбити «когось» чи «щось», треба взагалі спочатку «бути підключеним», носити в собі, як оазу тепла під ложечкою (там, де щемить, коли душі боляче, і звідти ж розливається в хвилини щастя блаженна ніжність по всьому тілу…), любов ненапрямлену, розфокусовано-безадресну — ту, з якою прокидаєшся вранці з усміхом на устах і, ще не розплющивши очей, слухаєш, як настройку оркестру, перші звуки нового дня: пташине чвіркання за вікном, шелепотіння дощу, мирне чоловіче посапування за спиною, шум шин від проїхалого вулицею автомобіля… Кого ми так вдячно любимо в ці, ще не скаламучені свідомістю хвилини межи сном і явою — пташку, дощ, мужчину, місто?.. Та всіх-бо, Господи! — всіх і все, і від того й ця всепереповняюча радість, — то вже «другим порядком» ми запускаємо її по цілеспрямованих каналах, на спеціально вибрані для «діяльного» люблення об'єкти — кого на скільки стати (лампочку можна «прикрутити» до ледь жевріючого стану — коли світла й тепла вистачає тільки на близьких, і то в обріз, — а можна «крутити» і в протилежний бік, і то до нескінченності! — там «нема упору», нема межі, за якою кінчаються сили, щоб віддавати з себе те почуття ще і ще, закони фізики в цьому випадку нечинні — і слава Богу…)

У «ліміті функції» можна дати себе розп'ясти з любови до цілого світу — і при тому любити тих, що тебе розпинатимуть. Кажуть, в історії людства таке вдавалося не одному. Трохи ближче до нас по часовій шкалі — ті долі «загиблих за любов», що реконструйовані в «Notre Dame d'Ukraine», але пряму мову тих людей (і залишену по них «фікшин») мені вже довелося «перекладати» для дня сьогоднішнього, розмахуючи руками, наче екскурсовод на руїнах («а тепер погляньмо о-он туди!»), впродовж шестисот сорока сторінок — із відчуттям власної безпорадности перед незмогою «донести»…

Тепер на презентаціях я кажу, чесно дивлячись У зал, що робила це з почуття обов'язку, бо, мовляв, без тих людей не було б мене. І це правда, я не лукавлю, — але правда не вся. Є ще