Три сили. Як виховують в успішних спільнотах - Емі Чуа

Джейкобсова загроженість і драйв походили також і з іншого джерела — від матері. Він згадує, що в дитинстві не було як уникнути «рушійної сили материнських амбіцій»: «[Ми] можемо і маємо бути кращими за будь-кого іншого, навіть за ідеальних себе». Він пише, що цей тиск «спантеличував і завдавав болю». Старший брат бунтував, але Джейкобс глибоко засвоїв ці вимоги. «Замолоду моя невпевненість у собі й подальший агресивний драйв, безумовно, живилися потребою догодити матері», задовольнити її «вимогу досягти успіху й поваги громади»528.

У ліванській спільноті в Америці не лише матір Джейкобса була такою. Він згадує, як його друг, інший ліванський підприємець Алекс Массад (якого Fortune називає найжорсткішим американським бізнесменом) погодився працювати в Mobil Oil. Массадова матір побивалася: «Чого ти не розпочав власну справу? Чому б тобі не відкрити крамницю?». Однак Массад не покидав роботи і швидко пробився у топ-менеджери Mobil Oil. Нарешті, завітавши одного разу додому:

Алекс тріумфально проголосив: «Мамо, я купив крамницю». Її немолоде обличчя засяяло від радості. Нарешті! Алекс дослухався до її порад, його шануватимуть у громаді… «Я купив Montgomery Ward[34]!»

Її усмішка поступилася місцем незадоволеному й похмурому виразу обличчя. Новина не справила на матір враження. У розпачі вона сказала: «Це не те! Я мала на увазі твою власну крамницю!»529

Зі слів Джейкобса, унього і його однолітків із ліванських американців у другому поколінні «був подвійний поштовх до успіху», щоб «утвердитися перед батьками»530 і водночас перед світом.

Коли йдеться про Джейкобса, ми віднаходимо все, що обговорювали в цьому розділі: відчуття вищості групи у поєднанні з гострою загроженістю, яка походить від пережитого соціального приниження і невпинного тиску батьків. Ці сили раз у раз поєднуються в найуспішніших групах в Америці, продукують затаєне відчуття образи, ментальність «я всім доведу» і, зрештою, надзвичайний успіх групи.

Загроженість — це ключ до успіху. Побудована на турботі про самооцінку американська культура або поради з популярної психології на кшталт «просто навчіться любити себе» говорять аж ніяк не про це. Та людину має щось наснажувати, щоб вона була натхненною, якась болісна шпора, якась втрата, яку потрібно відшкодувати. Дуже успішні групи надзвичайно гостро відчувають цю загроженість531.

У такий спосіб другий елемент Трьох сил завдає ще одного удару сучасним американським мантрам. У популярній психології та психотерапії, а тим паче у сучасних теоріях виховання дітей загроженість є ворогом. Це патоген, якого потрібно позбутися. Існує ціла прірва між пристрасним захистом самооцінки й активним сприянням загроженості, між «просто будь собою» і «хай що ти зробив би, цього замало», між «ти такий чудовий, і мама з татом завжди тобі допоможуть» і «якщо не отримуватимеш самі лише А, осоромиш усю родину і здохнеш на вулиці». За визначенням загроженість не сприяє успіху, однак здається, що в найуспішніших групах Америки вона працює саме в такий спосіб.

Якщо запитати в успішних людей, чому вони успішні, навдивовижу часто лунають спогади про невдачі. «У своїй кар’єрі я не влучив у корзину понад 9000 разів532, — зазначив якось Майкл Джордан. — Я програв майже 300 матчів. Двадцять шість разів мені довіряли вирішальний кидок, що мав принести перемогу, і я програвав. Знову і знову я зазнавав невдачі у своєму житті. Саме тому я досягнув успіху».

Реакція на невдачу — межа, що відокремлює успішних людей від решти. Успіх потребує більшого, ніж мотивація чи навіть глибоке прагнення зростати. Сила волі та стійкість до спротиву так само важливі. Вінстону Черчиллю приписують такі слова: «Якщо йдете крізь пекло, не зупиняйтеся»533.

Багато досліджень — і їхня кількість зростає534, — очолюваних фахівцями з соціальної психології й психології розвитку, як-от Рой Баумайстер, Керол Дуек й Анджела Дакуорт, показують, що вирішальною для високих досягнень є здатність опиратися спокусі (особливо спокусі все кинути, якщо завдання потребує зусиль або часу чи викликає страх). Саме цю здатність опиратися спокусі ми розуміємо під контролем імпульсів. Цікаве відкриття в тому, що високий рівень контролю імпульсів у ранньому дитинстві трансформується потім у надзвичайні досягнення у багатьох сферах.

Це відкриття зробив — власне, натрапив на нього — психолог зі Стенфордського університету Уолтер Мішел під час проведення наприкінці 1960-х років нині відомого «маршмеллоу-тестування»535. Намагаючись з’ясувати, з якого віку діти здатні протистояти спокусі, Мішел почав класти ласощі перед дітлахами віком від трьох до п’яти років. Дітям казали, що вони можуть або з’їсти свій смаколик (найчастіше маршмеллоу) одразу або почекати декілька хвилин й отримати ще один. Тим, хто витримував п’ятнадцять хвилин, давали ще один маршмеллоу[35].

Мішел з подивом побачив, що вік не відіграє вирішальної ролі. У кожній віковій категорії більшість з’їдала зефірку, а меншість трималася. Однак справжнє диво сталося багато років потому. Мішел, хоча це й не входило до його початкового плану, відстежив життя майже 700 учасників експерименту, коли ті були вже у старших класах. З’ясувалося, що дітлахи, які одразу не з’їли солодке, набагато краще навчалися і мали менше проблем у соціумі, на відміну від тих, хто піддався спокусі536.

Виявлена Мішелем кореляція між контролем імпульсів й успішністю, відтоді підтверджена багатьма дослідженнями537, просто вражає. Діти, які «пройшли» випробування маршмеллоу й змогли почекати п’ятнадцять хвилин, отримали на 210 балів вищий підсумковий результат тесту SAT, аніж ті, хто з’їв свою порцію в перші тридцять секунд. Для визначення університетської успішності контроль імпульсів виявився кращим провісником, аніж результати тесту SAT і навіть рівень IQ538.

У найґрунтовнішому наразі дослідженні у Новій Зеландії відстежили понад тисячу осіб від народження до тридцятидворічного віку539. У ньому враховували їхній соціально-економічний статус, інтелект й інші чинники і виявили, що люди з високим рівнем контролю імпульсів у дитинстві згодом значно рідше страждали від наркотичної й алкогольної залежності та зайвої ваги, рідше працювали на низькооплачуваних роботах, рідше мали захворювання, що