Українська література 17 століття - Автор невідомий

Серед полемічних творів першої половини століття суспільною значимістю і літературними якостями виділяються послання Івана Вишенського (кінець XVI ст.— 20-ті роки XVII ст.), анонімна «Пересторога» (1605— 1606), «Тринос» (Вільно, 1610) Мелетія Смотрицького, «Палінодія» (1620— 1622) Захарії Копистенського.

В центрі уваги полемістів, крім суто богословських і церковно-політичних питань, перебувало злободенне для тодішнього українства питання про напрям культурної орієнтації, про характер освіти, необхідної для успішної протидії польсько-шляхетській католицькій експансії, питання, породжене зіткненням «слов’яно-візантійської» середньовічної традиції з новими ренесансними потребами. Перемагає позиція, найчіткіше виражена автором «Перестороги». Він вбачає головну причину релігійно-церковної, культурної і політичної кризи, яку переживає Україна на межі XVI і XVII ст., в тому, що попередні ревнителі православ’я, набудувавши церков і монастирів і нагромадивши чимало слов’янських книг, найпотрібнішого — «шкіл посполитих» — не створювали. Недостатність освіти породила поганську неотесаність, роздори і зради в середовищі руських князів, підкорення хижим сусідам, ренегатство панів, розклад духівництва, занепад батьківської віри.

Щодо літературних якостей, поряд з посланнями Івана Вишенського, особливо виділяється нольськомовний «Тринос» Мелетія Смотрицького5, в якому звучить полум'яна медитація, пройнята патріотичним пафосом, болем від страждань вітчизни і гнівом на хистке в релігійних переконаннях українське й білоруське панство. Першим двом розділам книжки надано форму «плачу» православної церкви, персоніфікованої в образі Матері, плачу, зверненого до невдячних дітей. Образ матері-церкви розгортається в «Триносі» в поетичний символ, що є головним естетичним ядром твору. В цьому образі письменник використав поетику народних голосінь. У стилі «Триносу» виразно проступають риси, характерні для барокко. Аргументуючи свої твердження, автор виявляє грунтовну вченість: він охоче посилається на діячів Ренесансу і Реформ тії В «Триносі» згадуються і цитуються Савонарола, Депер’е, Мюнстір Ьразм Роттердамський, Петрарка та ін.

Богословська полеміка лишається істотним ідейно-тематичним спрямуванням літератури і в другій половині XVII ст. Як і раніше, вона породжується реальним життям і має політичний підтекст. Відстоюючи православ’я, полемісти утверджують ідею єдності східнослов’янських народів і її здійснення в межах Російської держави. В цей час знову оживає ідея слов’янського і взагалі християнського Єднання, ідея антимагометанського союзу християнських народів. Активними прибічниками цієї ідеї виступають церковні діячі, письменники і вчені києво-чернігівського кола: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський та ін. Особливо показові щодо цього трактати Іоаникія Галятов-ського «Лебідь» (Новгород-Сіверський, 1679) і «Алькоран Магометів» (Чернігів, 1683) — обидва польською мовою. Не ослаблюється боротьба між православ’ям і католицтвом. Православні полемісти другої половини XVII ст., як і їхні попередники, полемізуючи з католиками й уніатами, підносять філософські й соціально-політичні питання. Серед антикатолицьких полемічних творів виділяється трактат Іоаникія Галятовського «Фундаменти...» (Чернігів, 1683, польською мовою), який містить у собі чимало виразних і колоритних побутових замальовок, що відображають класово-релігійні сутички на тодішній «польській» Україні 6.

XVII ст.— час розквіту красномовства, зокрема церковної проповіді. На той час значення проповіді — провідного тоді жанру ораторської прози — і за змістом, і за формою, і за суспільною функцією переросло рамки церковного учительства. Проповідь, крім власне релігійно-церковних завдань, виконувала також завдання публіцистичні, просвітительські, а будучи формою словесного (літературного й ораторського) мистецтва, також завдання спеціально естетичні7.

Видатним явищем тодішнього літературного життя була творчість у цьому жанрі Кирила Транквіліона-Ставровсцького 8, повчання якого видані в його книжках «Зерцало богословії» (Почаїв, 1618), «Євангеліє учительноє» (Рахманів, 1619) і «Перло мнйгоцінноє» (Чернігів, 1646). У проповідях Кирила часто розвиваються соціальні мотиви. Він таврує розкішне і розгульне життя панів, протиставляючи йому приниженість і знедоленість простолюду. Позитивна програма Кирила проявляється в його закликах до заснування шкіл, організації друкарень, видавання книжок, спорудження храмів. Тлумачачи уривки Святого Письма буквально чи алегорично, проповідник нерідко дає волю поетичній фантазії. Вільнодумні, на грані єресі, дотепні і яскраві тлумачення включають відповідні фрагменти повчань Кирила в коло явищ власно літературної творчості. Ще більшою мірою це стосується тих випадків, коли він запозичує матерію для своїх алегоричних зіставлень із сфери природи чи побуту. Йому притаманні драматизована манера викладу, інтенсивна образність, картинність в описах, ліричні інтонації. У цих рисах стилю Кирила Транквіліона-Ставровецького, загалом ще досить традиційного, можна вбачати проблиски барокко.

Головними репрезентантами проповідництва другої половини XVII — початку XVIII ст. були Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Стефан Яворський, Димитрій Туптало. Чимало проповідей двох останніх належать також російській літературі. Іоаникій Галятовський уклав збірник взірцевих бароккових казань — «Ключ разумінія» (К., 1659; Львів, 1665) — і приклав до нього теоретичний трактат «Наука, альбо способ зложения казання» °.

Тодішні проповідники стояли на різних класово-політичних позиціях. Одні з них іноді виражали потреби народу, захищали його соціальні і національні інтереси (Антоній Радивиловський, анонімний автор «Слова о без-дождії»), інші — навпаки, висловлювали погляди феодальних верхів суспільства, зверхньо і вороже ставились до простолюду (Ігнатій Оксенович-Старушич). Нерідко ідейні суперечності і непослідовності проявлялись і в творчості одного і того ж автора (Лазар Баранович, Стефан Яворський).

Усі вони були майстрами ораторської прози стилю барокко і приділяли багато уваги літературній формі своїх повчань. Найчастіше проповідь будується па порівнянні, аналогії, метафорі чи алегорії, що дає можливість реалізувати ораторам свої художні можливості. Літературні якості барокко-вої проповіді багато в чому зумовлювались запитами аудиторії. В XVII ст. помітно посилився скепсис щодо догматичних мудрувань і абстрактних моральних приписів християнських богословів. Крізь заклики до традиційних християнських доброчинств, крізь біблійну образність і фразеологію, крізь середньовічну і бароккову схоластику в творах тодішніх проповідників час від часу прориваються спостереження і настанови, породжені живим життям і природними людськими прагненнями до пізнання навколишнього світу.

У XVII ст. розвивається історична література 9. Літописання, яке продовжувало давньоруську історіографічну традицію, зберігаючи своє значення, трансформується у нові типи історіографічної творчості, більш світської, менш провідепціалістської, відверто тенденційної, публіцистично загостреної, з яскраво вираженим суб’єктивним, індивідуально-авторським началом.

Погляди українських книжників XVII ст. на роль історії виразно формулює вже Йосиф Кононович-Горбацький у своєму курсі риторики «Оратор могиляпський» (1635). Спираючись на авторитет Фукідіда, Ціцерона, візантійського книжника Василія та іп., він стверджує, що людина, яка не знає минулого, зостається дитиною; що діяча, який не має знань з історії, не можна визнати не те що оратором, а й зрілою людиною; що історія є «коморою красномовства», що завдяки історії думка окремої людини зливається в єдину сукупність з мудрістю всього людства тощо. Йому вторить у передмові до своєї «Хроніки» (1672—1673) Феодосій Софонович: «Адже кожній людині необхідно знати про свою вітчизну і