Українська література 17 століття - Автор невідомий

Поряд з піснями й думами в XVII ст. зберігають популярність і продуктивність також інші жанри словесного фольклору — календарна і позакален-дарна обрядова поезія, зокрема колядки і щедрівки — вірші і пісні на різдвяні й новорічні теми; духовні стихи; прислів’я і приказки; казки, легенди і перекази; історичні анекдоти і побутові новели, особливо гумористичного

і сатиричного характеру.

Всі ці різновиди усної словесності перебувають у постійному взаємозв’язку зі словесністю писемною, рукописною і друкованою, демократизують її як щодо змісту, так і щодо форми.

У фольклорі XVII ст. можна виділити чимало сюжетів, мотивів і образних засобів, які є спільним надбанням українців і білорусів. У царині літератури також триває українсько-білоруський симбіоз, зумовлений спільним етнічним і культурним корінням обох народів, спільністю економічного, політичного й ідеологічного життя в складі одного державного утворення, спільністю писемної мови. В школах українських і білоруських культурних центрів (Львова, Острога, Вільна, Києва) навчалась і українська, і білоруська молодь, виховувалися діячі, які працювали водночас або по черзі і на українському, і на білоруському терені (брати Зизанії, Хома Євлевич, Меле-тій Смотрицький, Леонтій Карпович, Афанасій Филипович, Спиридон Соболь, Симеон Полоцький та ін.). Друкарні, що діяли на Україні і в Білорусії, випускали книжки, які поширювалися і між українськими, і між білоруськими читачами. Те ж слід сказати і про рукописну книгу.

В XVII ст. далі слабне скованість літературної творчості церковно-релігійною ідеологією; література починає виходити за межі поліфункціо-нальної писемності і набувати самостійного значення — розвиток її світських і власне естетичних функцій відображається у специфічно художній тематиці, в подоланні теоцентризму і поступовому схилянні до антропоцентризму (слабне переконаність у залежності всього сущого од полі божої, загострюється інтерес до індивідуальної людської долі, зумовленої грою земних обставин) ; посилюється зацікавленість реальними предметами зображення; виробляються відповідні форми і способи зображення цих предметів; визначаються і утверджуються в правах власне художні роди і види (жанри) літературної творчості.

Всі ці процеси протікають у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю барокко. Період з 20-х років XVII ст. до половини XVIII ст.— час визрівання і розквіту в українській літературі цього стилю. Він функціонує в складній і суперечливій взаємодії як із спадщиною попередніх (середньовічних) культурно-історичних і стильових традицій, так і з проявами наступних стилів. Припізнений і неповний розвиток ренесансних явищ у східнослов’янських культурах зумовив вростання функцій ренесансу в естетичні й художні форми барокко, призвів до своєрідного синтезу цих систем культури у творчій практиці тодішніх українських письменників. При цьому в царині форми барокко в XVII ст. переважало. В межах XVII ст. барокко — панівний і визначальний стиль української літератури.

Барокко як стадія культурно-історичного розвитку відображало кризу феодалізму в епоху первісного нагромадження, гостроту суперечностей в релігійній і соціальній свідомості. Його використовувала феодальна реакція, католицька і православна контрреформація (на Україні — польсько-панські католицькі експансіоністи й уніати, а також православні магнати й ієрархи). Але барокко озброювало і протилежні суспільно-політичні сили: на Україні — діячів братств, виразників настроїв третього стану. Поряд

з формами «високого» барокко (аристократичного, двірського і церковного) розвивалися форми барокко «середнього» і «низького», чи «низового» (міщанського, козацького і селянського — «посполитого», народного). Слов’янське барокко було пов’язане з національно-визвольним рухом проти османського іга, владарювання Габсбургів і польської шляхетсько-католицької експансії, з утвердженням національної самосвідомості слов’янських народів. До форм барокко зверталися і виразники різних розумових бродінь, пов’язаних із соціально-утопічними рухами і сподіваннями.

Українському літературному барокко притаманні всі основні якості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність, ілюзіонізм. Воно засвоювало і переробляло різні художні традиції. Письменники XVII ст. захоплюються емблематикою й алегорикою, розгортають складні метафори й уподібнення, поєднують античні поганські образи з християнськими. їхнім творам притаманна риторичність і складна метафоричність, заснована на несподіваному об’єднанні віддалених ідей, уявлень і образів, контрастність, екзальтованість, живописність, екзотичність, гротескність.

Література барокко виробляла на українському грунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом

XVII і XVIII ст. в українських школах. Укладачі шкільних поетик спиралися на латиномовні трактати західноєвропейських ренесансних і бароккових теоретиків — Єроніма Віди, Юлія Цезаря Скалігера, Якова Понтана, на праці авторитетних польських авторів, насамперед Матвія-Казимира Сар-бєвського (1595—1640). Усі вони виходили з положень «Поетики» Арі-стотеля й «Послання до Пізонів» Горація. Українські теоретики вносили у свої курси, писані і читані латинською мовою, також власні розмисли, враховуючи місцеві умови, смаки місцевих читачів і особливості вітчизняної літератури 3.

Найраніша з відомих нам українських поетик — «Книга поетичного мистецтва» — датується 1637 р. На другу половину XVII ст. припадають курси «Кастальське джерело» (1685) і «Ліра» (1696). На початку XVIII ст. було прочитано курс Феофана Прокоповича «Про поетичне мистецтво» (1705) і курс Митрофана Довгалевського «Сад поетичний» (1736), в якому з особливою докладністю відображено поетичну традицію доби барокко 4.

У XVII ст. відбуваються симптоматичні зміни в складі читачів. їхнє коло стає різноманітнішим соціально і культурно-психологічно. До читання і слухання літературних творів дедалі ширше прилучаються священики, студенти, городяни, козаки і навіть селяни. З-поміж недовчених студентів і ченців-утікачів формується особлива соціальна верства «мапдрованих дяків». Вони починають відігравати істотну роль як у споживанні літературної продукції, так і в її розповсюдженні. Те ж слід сказати і про канцеляристів, попередників майбутнього чиновництва. Відповідно розширюється соціально-професійне коло авторів; його складають, крім представників вищого і рядового духівництва, насамперед учителі й студенти, друкарі, «мандровані дяки» і козацькі канцеляристи. Не цураються літературної творчості, особливо в галузі історіографії та віршування, і козацькі ватажки, які пройшли шкільну виучку.

Українська література в XVII ст. зберігає різномовність. У ній поряд із церковнослов’янською (слов’яноруською) і книжною староукраїнською мовами застосовуються мови польська і латинська, а на кінець століття й мова російська. Застосування тієї чи іншої мови залежить від стильового регістру («високого», «середнього», «низького»), від жанру й призначення твору або навіть окремої його частини, від адресування його певній соціально-культурній аудиторії тощо. Зрозуміло, на вибір мови у кожному конкретному випадку могли впливати і класове почуття чи класові передсуди, ступінь «аристократичних» чи «демократичних» устремлінь, орієнтацій і симпатій автора, міра його етнічної самосвідомості.

У XVII ст. продовжують активно функціонувати полемічні жанри — трактати, діалоги, памфлети, послання. Полемічні