Час настав - Костянтин Матвієнко

Ніколи ще таке просте і звичне запитання «Ти де?» не викликало у нього раптового нападу сміху. Отже, коли вже тут є мережа мобільного зв’язку, то, мабуть, він таки десь в Україні.

— Ти де? — Суворий голос Христини було чути не дуже добре, але телефонний індикатор рівня сигналу показував, що він достатній для розмови.

— Я тут, — відповів Аск, не збагнувши безглуздості своїх слів.

— Де тут? Аскольде, не жартуй і не смійся. Юрій Вікторович запитує, чи надійно ти замаскував розкоп! Він непокоїться, що хтось спробує там нишпорити. Сам розумієш: по-перше, це небезпечно, а по-друге, якщо сторонні дізнаються, що у печерах можуть бути ще не досліджені ходи, то ми сильно ризикуємо біль­ше ніколи туди не потрапити: попи не пустять.

— Не хвилюйтесь, я все зроблю. А ви вже поїхали з Лаври?

— Так, ми біля Європейської площі. Бувай, до зав­тра! — Христина відімкнулась.

Отже, тут існує мобільний зв’язок. Аск майже не сумнівався, що він пройшов крізь час. Хоча б з огля­ду на раптову зміну зими на літо. Мабуть, його мо­більний оператор також подолав часовий бар’єр. Ці­каво, яким чином? Адже сигнал мобільного зв’язку не проходить навіть у підземелля, з якого він потра­пив сюди.

Аск спробував з’ясувати, звідкіля він вийшов. По­вернувся до земляного грота, і провів, як сказав би професор, ретельне візуальне обстеження. Нічого прикметного, лише брама залишається на попередньому місці, наче була тут завжди.

Уже не заплющуючи очей, Аскольд пройшов крізь те саме марево і знов опинився у печері, яку подумки назвав печерою Куба. Він рвучко озирнувся і встиг по­мітити, як брама просто розчиняється у повітрі.

Обійшовши навколо Куба, Аскольд, як і першого ра­зу, приклав долоню до книги. В нього промайнула дум­ка, що поєднання Книги і Куба дуже нагадує вівтар. За вівтарем виникло сіро-зелене марево вже знайомої брами. Тоді він поклав долоню на верхню площину Ку­ба. Брама лишилася на місці. Та її отвір цього разу був срібно-блакитним. Аскольд уважно прислухався. Крізь нову завісу не долинало ані звуку. Лише курили­ся димчасті пасма.

Спочатку хлопець простягнув до центру брами мо­більний телефон. Той сховався половиною корпуса в тумані. Аскольд переступив уявний поріг. Брама ли­шилася на півкроку позаду, але темрява була цілкови­тою. Увімкнувши ліхтар, хлопець освітив камеру, що мала правильну круглу форму зі склепінчастою сте­лею. Стіни вкривали мозаїчні зображення.

Роззирнувшись, він побачив білу, ніби мармурову скриню, схожу на маленький саркофаг. Цього разу хлопець чомусь захвилювався. Аск спробував просто зсунути кришку «саркофагу», але та не піддалася.

Облишивши марні спроби, обійшов приміщення по колу. Бодай натяку на вихід із нього не було. Лише бра­ма, як і раніше, чекала, мінячись туманом. Чомусь по­боюючись лишатися в цьому дивному місці, він повер­нувся крізь браму до печери Куба.

Там нічого не змінилося. Брама за його спиною без жодного звуку зникла. Тоді Аскольд повторив спробу торкнутися палітурки Книги, і брама миттєво з’яви­лася, знову виграючи сіро-зеленкуватими кольора­ми; поновилися й звуки літа. Дотик долоні до повер­хні Куба знов змінив колір брамної завіси на срібно-блакитний. Аск не полінувався пересвідчитися, що зміна кольорів тягне за собою і зміну місця, яке зна­ходиться за брамою. Спробувавши притуляти доло­ню до інших сторін Куба, він пересвідчився, що колір туманної завіси щоразу змінюється. Отже, напруживши аналітичні здібності, можна припустити, що дотик до різних поверхонь Куба відкриває браму до різних місць, а можливо, й часів.

Та розважливість нарешті взяла гору, тому по­дальші експерименти з кольорами завіси Аскольд вирішив відкласти. Він стомився і зголоднів, але найбільше непокоївся тим, що залишений без дог­ляду розкоп може привернути небажану увагу чен­ців. Обережно знявши Книгу з Куба, студент спробував сховати її під одягом. Артефакт опирався. Він повсякчас змінював свою вагу: то помітно тяг­нув додолу, то намагався вирватися з рук і злетіти під склепіння до пентаграми. Обкладинка просто-таки обпікала холодом. До того ж малюнки на стінах почали міняти колір і навіть, як часом здавалося, са­мі обриси. Світло всередині Куба раптово згасло, і він став непроникно чорним.

Аскольд трохи злякався. Він обережно, але міцно стис Книгу двома руками, і вона трохи вгамувалась. Хлопець раптом попросив:

— Книго, ходімо зі мною! Будь ласка! Миттєво усе заспокоїлося. Куб знову засвітився зсе­редини. Книга повернулася до сумлінного дотриман­ня законів всесвітнього тяжіння, прикинувшись зви­чайним мешканцем бібліотечної полиці. її палітурка стала теплішати. Аск нарешті сховав її під одяг та по­ліз до печери, в яку провалилася частина лаврського коридору. Намучившись у тісняві лазу, хлопець нареш­ті вибрався, весь брудний і спітнілий. Тут усе було так, як він і залишив. Перш за все він мав сховати отвір. Ас­кольд просто нагорнув біля нього валок лесу. Вийшло так, нібито «язик» зсуву із самого початку був трохи довший. Потім Аск пробрався до початкового місця розкопок. Там також нічого не змінилося. Щоправда, ліхтарі знову тьмяно світилися при підлозі.

Як міг, обтрусивши одяг, він ретельно замаскував ні­шу великим шматком чорного поліетилену. Піднявся сходами до Хрестовоздвиженської церкви та вийшов на монастирське подвір’я. Поглянувши на годинник у телефоні, побачив, що вся карколомна пригода трива­ла лише трохи більше години.

Намагаючись не привертати до себе уваги ченців, прочан і туристів, яких, утім, цієї зимової пори було небагато, він попрямував до тролейбусної зупинки.

Буває так: когось зустрів — і все своє життя змінив

Професор і Христина доїхали до Червоного корпусу Університету та розійшлися по своїх кімнатах на ка­федрі. Опис знахідок залишили на завтра. Христина акуратно склала їх у шафі й вибігла на вулицю, де вже потроху починало сутеніти.

Сьогодні вона мала важливу справу: вперше у житті йшла до ворожки. Байдуже, що вона — моло­да освічена жінка з родини київських науковців, яка нещодавно кепкувала із захоплень своїх прияте­льок віщуваннями, гороскопами та усілякими приворотами-прокльонами. Тепер вона збиралася спробувати поліпшити власну долю за допомогою такого стародавнього, цілком антинаукового засо­бу. Річ у тому, що її найкраща подруга, Люся Гарку­ша, якось на дівочих посиденьках, звісно, у цілковитій таємниці розповіла, що хорошу роботу в прес­тижній столичній агенції нерухомості й небідного симпатичного хлопця — киянина Льошу з кварти­рою на Русанівці — їй допомогла здобути відома ворожка і цілителька, матушка Гликерія-Степанида. Для дівчини з Сумщини, яка ледь-ледь захисти­ла диплом у закладі імені співучого ректора, що йо­го київське студентство називає просто «Кульок», це стало неабияким успіхом.

Тоді Христина була вирішила, що все це просто хвалькуваті байки. Та коли Люська завдяки, як вона стверджувала, тій самій Гликерії-Степаниді за