Комедії - Арістофан

Хлопчик.

Пес Лабет (без слів).

Пес Кідафінейський.

Гості.

Дарданіда, флейтистка (без слів).

Міртія, вулична хлібна торговка.

Позовник.

Свідок (без слів).

Танцюристи — 1— й, 2-й, 3-й

Дія відбувається в Афінах, перед будинком Філоклеона.

ПРОЛОГ

На сцені будинок Філоклеона. Сосій і Ксантій валяються на ґанку.

Сосій

(прокидаючись)

А що ти робиш, бідолашний Ксантію?

Ксантій

Стараюся нічної варти збутися.

Сосій

Гляди, щоб не набрати по потилиці.

Якого звіра стережемо, знаєш ти?

Ксантій

Авжеж, та трошки задрімати хочеться.

Сосій

Ну що ж, відважся. В мене теж, признатися,

Солодка млость по віях розливається.

Мовчання. Сосій раптом схоплюється.

Ксантій

Ти не здурів, буває, не збезумився?

Сосій

Ні, сон найшов на мене від Сабазія.

Ксантій

10 Йому, як бачу, ми обидва служимо:

Бо ж і на мене щойно, мов мідієць той,

Напав якийсь куняйло, клюнув носом я —

І тут мені химерний сон примарився.

Сосій

Й мені таке приснилось, як ніколи ще,

Та перше свій розказуй.

Ксантій

Так верзлось мені:

Орел великий закружляв над площею

І, пазурями щит схопивши мідяний,

Поніс його угору, а тоді той щит

Вже Клеонім, не птах той, упустив згори.

Сосій

20 Ну й вийшла тут на Клеоніма загадка!

Ксантій

Яка ж?

Сосій

Тепер при чарці можна кинути

Таке ось для розгадки: «А який то звір

На морі, в небі й на землі все щит губив?»

Ксантій

Ого! Якого ж лиха сподіватися,

Як сон такий приснився?

Сосій

Марно журишся.

Не скоїться нічого надзвичайного.

Ксантій

А страх, коли людина зброю кидає!

Тепер свій сон розказуй.

Сосій

Бач, великий він, —

Про всю будову корабля державного.

Ксантій

30 Ти тільки снасть будови покажи мені.

Сосій

Спочатку снилось, що на Пніксі нашому

Посіли вівці та й про віщось радяться,

В плащах кудлатих, з палицями довгими.

І до тії отари — так приснилося —

Сам кит усежерущий промовляти став,

Застугонівши, мов кабан годований.

Ксантій

Ай-яй!

Сосій

Ну що з тобою?

Кса нтій

Годі, годі вже!

Бо шкурою гнилою засмердів твій сон.

Сосій

І ось той кит потворний вже вагу бере

40 І лій воловий важить.

Ксантій

Ой біда, біда!

Заллє той звір за шкуру лою містові!

Сосій

А поруч, бачу, на землі Феор сидить,

І голова не людська в нього — рисяча.

Алківіад гаркаво враз шепнув мені:

«А голова в Феора, бачиш, лисяча».

Ксантій

На цей раз чисту правду прогаркавив він!

Сосій

Чи не лихе знамення, що Феор ось так

Зробився риссю?

Ксантій

Дуже добре!

Сосій

Що?

Ксантій

Авжеж!

З людини став він риссю несподівано;

50 Ну, як же з цього не зробити висновку,

Що хутко риссю він відсіль тікатиме.

Сосій

Ну, як тобі не дати зо два оболи

За те, що сни так славно розтовкмачуєш!

Ксантій

(до глядачів)

Тепер ми драму, глядачі, з'ясуємо,

Спочатку вас про дещо попередивши.

Не сподівайтесь ні чогось високого,

Ні грубих жартів, у Мегарі крадених.

У нас немає ані двох рабів з кошем,

Що кидаються в глядачів горіхами,

60 Ані Геракла, як обід проґавив він;

Ганьбити Евріпіда ми не будемо,

З Клеона, що засяяв несподівано,

Приправи теж удруге не робитимем.

Ми вигадали непогану баєчку,

Яка й до ваших підійшла б голів, і все ж

Сягнула б вище, ніж пусті комедії.

У нас господар є великий, бачите,

Що тут дрімає, пишний, під покрівлею.

Він батька держить під замком, а нам казав

70 На варті бути, щоб старий не випорснув.

А в батька давня слабість, ще й чудна така,

Що вам ані вгадати, ні придумати,

Як ми не скажем. Отже, домудруйтеся!

Сосій

Аміній, син Пронапа, каже впевнено,

Що наш старий — азартний в грі.

Ксантій

Вигадує,

По собі, певно, про людей міркуючи!

Але причина лиха все ж у пристрасті.

Сосій

Сосікл, я чую, жебонить Деркілові,

Що він пияка.

Ксантій

Отже, помиляється:

80 На це порядні люди лиш нездужають.

Сосій

А Нікострат, Скамбона син, той думає,

Що, наче філоксера, ненажерний він.

Ксантій

І Нікострат не влучив, присягаюсь псом!

То, певно, Філоксена він на думці мав.

Балакаєте зайве. Не вгадаєте!

Мовчіть, коли дійти до правди хочете, —

Скажу вам, що за слабість у господаря:

Суди він любить, як ніхто й ніколи ще;

Закоханий в судах він, тяжко зойкає,

90 Коли не в перших лавах засідателів.

Вночі не спить ніколи ані кришечки;

А хоч і задрімає, все ж думками він —

Де водяний годинник час відмірює.

В руці держати черепочок звикнувши,

Він і вві сні, три пучки держить складені,

Немов на вівтар хоче ладан сипати.

Побачивши на дверях десь написане:

«Ти гарний, Деме, чадо Шрілампове»,

Допише: «Гарний суд у демократії».

100 Почне співати півень пізно ввечері,

Він каже: «Підкупили півня позвані,

Щоб я не міг поспіти на засідання!»

Лиш від вечері, вже кричить: «Взуватися!» —

І в суд біжить над північ, і дрімає там,

Прилипши до колони, мов слимак отой.

Від злості довгу риску всім присуджує,

Мов джміль або бджола він, повертаючись,

Приносить купу воску попід нігтями.

Щоб на суді в запасі черепки були,

110 Він дома все засипав черепашками.

Такий шалений! Спробуєш умовити, —

Ще гірше скаженіє. От ми й держимо

Під наглядом старого, щоб не втік, бува.

Безумством батька тяжко син засмучений.

Спочатку словом добрим умовляв його

В той плащ судейський більш не зодягатися

І з дому не виходить; той не слухає.

Обмив його, очистив, — ні до чого все.

Лічив танками корибантів, — він, як був,

120 3 тимпаном увігнався знов у судище,

Коли не помогли вже навіть таїнства,

Тоді в Егіну з ним поїхав син — і там

Поклав старого на ніч в храм Асклепія,

А він на ранок знов перед решіткою!

Ось відтоді вже ми його пильнуємо.

Та він і димоходом утікав-таки,

І рівчаками. От позатикали ми

Всі отвори лахміттям та ганчірками, —

То й що? Понабивав він по стіні кілків

130 І, мов та галка, геть по них вискакував.

Ми обснували дворище тенетами,

Де лиш могли, та й пильно стережем тепер.

Так ось Філоклеоном батька звуть цього,