Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Якби англійці, починаючи від середньовіччя, так само, як і ми, зовсім утратили загальну політичну свободу та всі місцеві вольності, які не можуть довго існувати без неї, то різні класи, з яких складається англійська аристократія, цілком імовірно, відокремились би одне від одного на кшталт того, як це відбулося у Франції й так чи інакше на цілому континенті, і всі разом відокремилися б від народу. Але свобода примусила їх триматися завше близько одне від одного, аби мати змогу в разі потреби порозумітися.
Цікаво бачити, як англійська шляхта, підштовхувана власною честолюбністю, вміло, коли вважала за потрібне, тісно змішувалася з нижчими класами й удавала, що вважає їх за рівних собі. Артур Юнг, якого я вже цитував і книжка якого становить собою один з повчальних творів про колишню Францію, розповідає, що, якось, перебуваючи в селі у герцога Ліанкура, він виявив бажання розпитати кількох найбільш тямущих та заможних хліборобів. Герцог доручив своєму управителеві повести їх до Юнга. З цього приводу англієць робить таке зауваження: «В англійського вельможі запросили б трьох-чотирьох хліборобів (farmers), які обідали б з родиною й серед високоповажних дам. На наших островах я бачив це принаймні сто разів. Але було б намарне шукати чогось такого самого у Франції, від Кале й до Байонни».
Безперечно, англійська аристократія була за своєю природою бундючніша за французьку й менш схильна брататися з усіма, хто стояв нижче за неї, але до цього її змушували станові інтереси. Щоб панувати політично, вона ладна була на будь-які жертви, уже кілька століть в Англії немає інших податкових нерівностей, окрім тих, які послідовно були встановлені на користь незаможних класів.11 Ось до чого може привести через відмінність політичних принципів такі близькі народи! В Англії у XVIII столітті податкові привілеї мали бідні люди; у Франції — багаті. Там аристократія взяла на себе найтяжчі державні повинності для того, щоб їй віддали управління; тут же вона до кінця втримала свободу від податків, як утіху за втрату урядової ролі.
У XIV столітті правило «Хто не брав участі в установленні податку, той його не платить» не менш міцно утвердилося у Франції, ніж у самій Англії. На нього часто-густо посилаються; порушення цього правила вважається тиранічним вчинком; дотриманням його — відновленням права. В ту добу, як зазначалося вище, трапляється багато однакових рис між нашими та англійськими інституціями; але відтак долі народів розходяться, й з часом відмінність між ними зростає. Їх можна порівняти з двома лініями, які, виходячи із сусідніх точок, але трохи в різних напрямах, дедалі віддаляються одна від одної до нескінченності.
Я наважуюсь твердити, що того дня, коли нація, втомлена тривалим безладом, що супроводжував короля Іоана та божевілля Карла VI, дозволила королям запровадити загальний податок без її участі, і коли шляхетство ганебно допустило обкладати третій стан, тільки б самому залишитися вільним від податку, того дня було посіяно насіння майже всіх вад і надуживань, що підточували давній порядок у решті часу його існування і, нарешті, спричинилися до його насильницької смерті; і мене вражає дивовижна проникливість Коміна, який каже: «Карл VII, присвоївши собі право накладати подушне за своїм свавіллям, без затвердження зборів станів, узяв великий тягар на свою душу й на душу своїх наступників і завдав своїй державі рану, яка довго кривавитиметься».
Погляньте, як ця рана, справді, роз'ятрилася з роками; простежте крок за кроком цю подію в її наслідках.
У своїх вчених «Дослідженнях про французькі фінанси» Форбонне справедливо говорить, що в середньовіччі королі взагалі жили з доходів із своїх доменів; «а що надзвичайні потреби,— додає він,— удовольнялися надзвичайними зборами, то їхній тягар лягав рівномірно на духівництво, шляхетство та народ».
Більшість загальних податків, прийнятих шляхом голосування трьома станами впродовж XIV століття, справді, мають такий характер. Майже всі податки, встановлені в ту добу,— опосередковані й, отже, сплачуються всіма споживачами. Якщо ж час від часу впроваджується прямий податок, то він лягає не на власність, а на доход. Наприклад, шляхтичі, духівники та городяни зобов'язуються подати королю впродовж року, припустімо, десяту частину своїх доходів. Сказане мною про податки, схвалені шляхом голосування зборами державних станів, стосується також і тих податків, які в ту епоху встановлювали різні провінційні збори на своїх територіях.
Щоправда, за тих часів прямий податок, відомий під назвою «подушне», ніколи не тяжів над шляхтичем: обов'язок дармової військової служби звільняв його від подушного; але це останнє, як загальний податок, тоді застосовувалося обмежено, стосуючись радше сеньйорій, ніж королівства.
Коли король уперше почав стягувати податки особистою владою, він зрозумів, що спочатку слід було б обрати такий податок, який не лягав би безпосередньо й відверто на шляхтичів; тому що останні тоді становили собою клас, який був небезпечним суперником для королівської влади, й у жодному разі не стерпіли б такої невигідної для себе новації. Тому король зупинився на такому податку, від якого шляхтичі були звільнені: він обрав подушне.
Отже, до всіх уже наявних окремих нерівностей приєдналася нерівність більш загальна, яка посилила й підтримала собою решту нерівностей. Відтоді в міру того, як потреби державної скарбниці зростають разом з колом відомства центральної влади, подушне розширюється й урізноманітнюється; небавом воно вдесятеряється, і все нові податки з'являються у вигляді подушного. А ось податкова нерівність рік у рік дедалі глибше роз'єднує класи та людей. З того часу, коли податок став спрямовуватися не на тих, хто був найбільш здатним платити його, а на тих, хто найменше був здатний захищатися від нього, неминуче мав настати той страхітливий наслідок, що податок почав щадити багатого й падати на бідного. Запевняють, що Мазаріні, маючи потребу в грошах, замислив обкласти особливим податком найголовніші будинки Парижа, але, наштовхнувшись на опір з боку зацікавлених осіб, обмежився тим, що включив потрібні йому п'ять мільйонів у загальний розсип подушного. Він хотів обкласти найбагатших громадян, а вийшло так, що обіклав найнещасніших бідарів; але скарбниця нічого від цього не втратила.
Доход від податків, розкладка яких була така незадовільна, був обмежений, а потреби монархів уже не знали меж. Між тим, королі не бажали ні скликати збори штатів для отримання від них субсидій, ні обкладати шляхту, щоб не дати цій останній привід зажадати скликання цих зборів.
Звідси пішла жахлива й шкідлива плідність фінансової думки, що так своєрідно характеризує управління держаною скарбницею впродовж останніх трьох століть монархії.
