Українське письменство - Микола Зеров
Травестія після Котляревського. Білецький-Носенко. Гулак-Артемовський. Переклади-травестії: Гулак-Артемовський, Гребінка. Травестійний стиль у прозі: Квітка та інші. Травестія в 40—50-х рр.: Олександрів, Копитько, Кухаренко § 1. Травестія після Котляревського. Білецький-Носенко
На початку XIX в. Котляревський, безперечно, центральна постать в українській літературі, єдиний учитель і єдиний зразок для всіх, хто намагався писати «на наській мові дідовськой». Його слідами пішов цілий гурт більших і менших літературних діячів. Його вплив, широкий і сильний, виявився не тільки в галузі двох літературних форм, зразки яких він показав, — травестованої поеми та комічної оперети (оперети-водевіля), а і в галузі байки, оди, послання-«писульки» і навіть повісті. Але найбільшу кількість наслідувань викликала його творчість травеститора. В цій галузі його діло продовжували Білецький-Носенко, Артемовський-Гулак, Порфир Кореницький, Степан Олександрів, Копитько-Думитрашков, Яків Кухаренко, почасти Квітка та Гребінка, не кажучи вже про велику силу невідомих авторів, що полишили нам свої твори, не залишивши власних наймень.
З огляду на хронологічні дати творів, усіх названих письменників можна розвести на дві групи: до однієї стануть сучасники Котляревського, його літературні однолітки, творчість яких припадає на двадцяті — тридцяті роки; до другої — травеститори пізніші, що вийшли на літературний шлях уже по смерті Котляревського, коли в Харкові склався гурток етнографічно-романтичний, а на петербурзькім обрії стала поволі підійматися літературна слава Шевченка. Перші писали в ту пору, коли жартівливі поеми та оди звучали молодо, виглядали непоношено, являючи вдячне поле для письменницької праці; другі виступили зі своїми працями тоді, коли все живе й талановите перейшло до інших жанрів, і мало не з першого ж свого кроку ставали анахронізмом. Всі вони, і перші й другі, раніші й пізніші, за винятком одного хіба Гулака-Артемовського, не піднялися на висоту Котляревського. Не маючи ні його хисту, ні його широких все-таки обріїв, громадських та літературних, не зрозумівши духу і напрямку «Енеїди», вони стали копіювати саму зверхню сторону поеми Котляревського і «вкинулися в надзвичайну часом утрировку та безглузду карикатурність». «Своїми спробами вони довели до того, що на все українське письменство встановився був погляд, як на грубе варнякання, пристановище «малоросійських жартів», так що справжні творці тоді ж таки «мусили не жартома доводити, що українська мова здатна і до серйозної творчості та поважних творів» (Єфремов).
Творчості цих дрібних і здебільшого малоталановитих літератів звичайно надається титул котляревщини.
С. О. Єфремов у своїй «Історії письменства» характеризує котляревщину, як «обивательську літературу» на «всякі злоби дня та біжучі справи». Він указує на її подібність до старих, ще з XVIII в., віршів, сатир та «пашколів», що виходили з «письменних кругів народу» і являли собою відгук на різні події, що так чи інакше будили думку, зворушували уяву широких мас людності: і там, і тут за перо брався «обиватель» — розуміється, в російському, а не польському значенні слова — і орнаментував свій маленький літературний замисел під якийсь признаний і популярний твір[22]. Цей «обиватель», цей тихий і мирний провінціал, озивається часом і в Котляревському, в його тирадах про «Полтаву-матушку», про «битую копійку», цю «прелестницю злодійку» та в елегійних спогадах про те, «як в армії колись велося»; але в авторі «Енеїди» поруч із ним раз у раз вставав, мовляв за Єфремовим, «сковородинець і масон», письменник широких інтересів та широкої сприйнятливості і не давав своєму літературному творові упасти на дно провінціальної графоманії. В котляревщині «обиватель» запанував цілком і надовго. Думка С. О. Єфремова, ніби всі оті невдатні наслідувачі Котляревського з їх грубо-гумористичним тоном, зневажливим трактуванням народного побуту та карикатурно-«кабацкой украинской речью» були в нашім письменстві з’явищем випадковим, скороминущим — ця думка навряд чи може назватися вірною. Котляревщина була довгою й упертою хворобою українського слова. Проф. Дашкевич справедливо зазначає, що «комически-карикатурное изображение народа продолжалось еще в 50-х годах» і на доказ своєї думки посилається на твори Ващенка-Захарченка, Г. і С. Карпенків та інших. Що ж до зумисне-простацького стилю котляревщини, то він — правда, поза межами літератури — доховався в цілості до найостаннішого часу в газетних фейлетонах та аґітаційних листках[23].
Таким чином маемо: 1) провінціально-обивательську природу письменника, 2) грубо-гумористичне трактування народного побуту і 3) образну, конкретну, з нахилом до вульґарності мову. Ці три риси визначають літературне обличчя всієї котляревщини, а зосібна і одного з найперших її представників — Павла Павл. Білецького-Носенка.
П. П. Білецький-Носенко народився і
