Українське письменство - Микола Зеров

і той розповідає йому історію свого розбитого родинного щастя. Оповідання, в яких Ібаньєс викриває болячки соціального та політичного порядку сучасної Іспанії («Двійний удар» і ін.), мають порівнюючи невелику художню ціну, інколи збиваючись на досить немудрий анекдот. З усього видрукуваного в серії «Універсальної бібліотеки», не виключаючи і вдруге виданої «Хатини», чи не найтонша річ є невеличка повість «Люна Бенамор», що має своїм предметом кохання іспанського консула з онукою гібралтарського банкіра Люною Бенамор. В повісті прекрасно змальоване тло — протока, місто і гібралтарська кріпость, мішанина племен і англійський гарнізон — і на цьому тлі патріархальна європейська сім’я, така горда своєю колишньою службою кастильським королям, та ще непоборна влада традиції над душею і вчинками вихованої ніби на англійський лад Люни. Я б рішуче не погодився з автором передмови, де він говорить про блідість буржуазних героїв повісті в порівнянні до ібаньєсівських контрабандистів, музик-жебраків та бандитів. З дрібніших оповідань найцікавіше «Євина станя», що має на собі печатку народно-іспанського (чи, може, спеціально валенсійського) гумору.

Щодо перекладу, то він визначається всіма характерними для самійленківських перекладів рисами: простотою, відсутністю якої-будь афектації і разом з тим певним уляганням чужомовній синтаксі. Особливо помітно це було на старих перекладах з другорядних іспанських новелістів — в «Літ.-наук. віснику».

До обох томиків додано по змістовній передмові редактора С. В. Савченка, що вводять у творчість Ібаньєса, а до «Валенсійських оповідань», крім того, прикладено коротеньку некроложну замітку видавництва про перекладача В. І. Самійленка. З зовнішнього боку видання виглядає добре.

1925

Марко Черемшина і галицька проза{148}

Із українських прозаїків за кордоном, з покоління Коцюбинського — Лесі Українки, на першому місці стоїть блискучий тріумвірат Леся Мартовича (ум. р. 1916), Василя Стефаника та Марка Черемшини (Івана Семанюка). Не можна сказати, щоб наш український читач (з України радянської) всіх цих письменників знав. Порівнююче добре, — хоч, по суті, навряд чи задовольняюче, — стоїть справа з Стефаником, цим, як писав колись Франко, «може, найбільшим артистом, який появився у нас з часу Шевченка»[101]: в свій час спопуляризований у нас «Віком», розповсюджений і в деяких галицьких виданнях[102], він двічі був виданий повністю уже за часів революції («Книгоспілка», Київ, 1920; ДВУ, Харків, 1924). Гірше повелося Мартовичу, але і його найбільший твір, повість «Забобон», до наших рук дійшов і в критиці був відзначений коротенькою заміткою д-ра І. Свєнціцького та докладною статтею проф. М. С. Грушевського[103]. Цілком зате не пощастило наймолодшому членові тріумвірату — Черемшині: його книжечка оповідань «Карби» в свій час на Наддніпрянщину не попала, і єдине, що міг широкий український читач знати про нього і з нього — це коротенька біобібліографічна замітка в т. III хрестоматії «Вік» та двоє передрукованих там же оповідань: «Святий Николай у гарті» та «Хіба даруймо воду». Але коли три-чотири роки тому цього було небагато, то тепер, по опублікуванні за кордоном нових оповідань, без порівняння сильніших за ті молодечі — цього ганебно мало. Говорити про Черемшину тепер і спиратися на його оповідання з «Карбів» та на цитати з «Віку» — це приблизно те саме, що розводитись про великий повістярський талант Коцюбинського, знаючи лише «Хо» та «П’ятизлотника», або писати про великий поетичний хист Лесі Українки, прочитавши «Роберта Брюса» та «Місячну леґенду»…

І

Вперше виразно про Мартовича — Стефаника — Семанюка, як про окрему групу письменників, зв’язану спільністю розлитої по творах ідейної атмосфери, споріднену певними засобами письма, — згадав С. О. Єфремов в своїй «Історії письменства». «Дужий талант Стефаника, — говорить він, — витворив особливо між закордонними письменниками цілу школу, що взяла від нього манеру писать мініатюри тими самими короткими штрихами й темними фарбами переважно з життя галицького селянства. Спроміж цих письменників визначаються Мартович та Семанюк»[104]. І справді: в багатьох відношеннях — суспільних, ідейних, формальних — три названі письменники сполучаються в одно коло і разом з тим досить різко віддаляються від решти закордонних прозаїків — від модерністів, як Кобилянська або Яцків, від старих протоколярних реалістів, як Франко, від нехитрих і соковитих оповідачів типу Бордуляка. Всі три вони — діти села; всі три — найвидатніші представники радикальної селянської інтеліґенції, друге покоління її (перше — Павлик, Франко), інколи навіть практичні діячі радикальної партії, як Стефаник. І, нарешті, всі три — нарожденці одного кутка галицької землі, всі так чи інакше зв’язані з районом Коломиї, з так званим Покуттям.

Лесь Мартович, найстарший з трьох[105], народився в с. Торговиці Городенського повіту 12 лютого 1871 р.; Василь Стефаник в с.  Русові, повіту Снятинського, в квітні того ж року; Марко Черемшина (справжнє наймення Іван Семанюк), наймолодший, — р. 1874, «над р. Черемошем», в с. Кобаках Косівського