Українське письменство - Микола Зеров
зіставляючи їх з відомими рядками: «И если не навек надежды рок унес, / Они в душе моей проснутся: / И если есть в очах застывших капля слез, / Они растают и прольются».
Думки Богдановича в цілому можна прийняти і навіть краще обставити прикладами (пор. в «Людськості»:
Найкращі пóриви, гарячі почуття Розсікли ми ножем холодним міркування І склали ми собі розмірене життя Без глибини думок, без сили почування), —
але разом із тим треба зробити і застереження. На Лєрмонтові справа не стала: від Лєрмонтова Самійленко перейшов і до його зразка Оґюста Барб’є, «Поступ» якого («Навіщо придались, мій Боже, ті картини»…) він переклав уже наприкінці 80-х років. Широка філологічна освіта Самійленка, його начитаність дозволяють думати, що йому не лишилися невідомі й декламації В. Гюґо, і греко-римські основоположники ямбу (Архілох, Горацій), і що ті десять-дванадцять речей ямбічного жанру, з якими найчастіше Самійленкове ім’я асоціюється, є продукт хорошої літературної виучки. До них належать: «У сумний час», «Вже годі плакати…», «Поступ» (із ямбів Barbier), «26 лютого 1890 р.», «Невже для нас…», «Не вмре поезія…», «До поета», «Людськість», «Сон». Тоном і характером сюди ж треба було віднести і знамените «Carmen saeculare українського неробства та псевдопатріотизму» — сатиру «На печі», коли б на те давав право розмір, у якому цю річ витримано (анапест).
Ямби Самійленкові не зовнішнє лише наслідування, не проста пересадка французької рослини на український ґрунт, але разом із тим і дотепна та складна її акліматизація. І як відміняється терпка мова і громадський пафос Барб’є, перейшовши через інший національний характер та особисту вдачу Самійленка!
Франко, що кілька разів зустрічався з Самійленком, лишив нам яскравий і принадний образ цієї «зрівноваженої і трохи квієтистичної вдачі». На думку Франкову, в ній лише загострювались типові риси національні: «Властиво, це був правдивий тип лівобережного українця, важкого на ініціативу, склонного до рефлексії й задуми, наділеного тонким гумором і сатиричною жилкою». Отже, і в творчості Самійленковій виявилися не так його індивідуальні прикмети, як вірний життю і дійсності в усіх деталях, трохи, може, шаржований національний тип. І варт придивитися до таких гумористичних приказок, як «Божий приклад», «Невдячний кінь» або «Мудрий кравець», щоб відчути, наскільки Самійленко близький до народного гумору, як органічно з нього виростає. Та сама благодушність, добра, не в’їдлива посмішка, трохи лукавства і епічна непохапливість.
В цій епічній повільності, в цьому «золотому гуморі» і розпускає Самійленко ораторський пафос і гіркість традиційного ямбу. Рефлексія, тиха меланхолійність «лівобережної» натури притлумлюють різкий його тон.
Варт із цього погляду порівняти найдошкульніший із самійленківських віршів ямбічного жанру — «Сон» — з якоюсь із прославлених речей Барб’є. От, наприклад, «Ідол» останнього. Героїчна доба революційного піднесення, коли над країною стоїть месідор, палючий місяць жнив; прекрасна Франція, що мчить наосліп, як кінь, що ніколи не знав ні мундштука, ні острогів; і маленький корсиканець, aux cheveux plats, що скочив їй на хребет і, переламавши хребет, покинув її розчавленою на шляху. Барб’є закінчує сильним ліричним пасажем (уступ V):
Ainsi passez, passez, monarques débonnaires, Doux pasteurs de l’humanité… Отже, минайте нас, владики благодушні, Ласкаві пастирі людства… і т. д.
Той самий порядок і в лермонтовському «На смерть Пушкина». Спокійний і теплий виклад у перших двох уступах, у третьому вибухає нараз сильною, палкою інвективою:
