Українське письменство - Микола Зеров

фразах він визначає місце Хвильового — осторонь «еволюційної лінії української прози»; хороше указує всю внутрішню одмінність Хвильового від «етнографічних селописців» із прозаїків-плужан, не вважаючи на все стремління останніх наблизитися до Хвильового стилістично; несподівано зіставляє Підмогильного з О. Плющем, вдатно підкреслює добрі прикмети і хиби його ранніх речей, — їх «молодий емоціональний тон». Навіть у слабшій, бо надміру ускладненій статті про «Дві системи мови» подибуємо тонко підмічений контраст поміж Тичиною, з його «внутрішньо-психологічною характеристикою явищ природи» («Думами, думами, наче море кораблями, переповнилась блакить ніжнотонними») і Рильським, що для психічних з’явищ «набирає епітетів зовнішніх» («Не думи, а хмарки рожево-білі…»).

Поруч з характеристиками слушними, трапляються подекуди і неслушні. Так, навряд чи хто погодиться, що «естетичний розвиток української лірики пішов од Щоголева», а вже рішуче кожний, хто хоч трохи знається на укр. поезії, запротестує проти твердження, що «Щоголів запровадив у поезію замість надсильного для громади шевченківського хореїчного верлібру ямб, уже розроблений перед тим пушкінською школою в Росії». По-перше, як можна називати «коломийковий» ритм Шевченка (4+4)+6 «верлібром»? І як можна говорити про хореїчну тонізацію цього ритму у Шевченка, приписуючи його коломийковим віршам те, що характеризує у Куліша, Щоголева, Манжури і ін.? По-друге, ямбом писали у нас далеко раніш од Щоголева Котляревський, що добре засвоїв передпушкінську його техніку, і Шевченко, якого ямб не бідніший від щоголівського і внутрішньо ближчий до ямбу пушкінської пори. Навряд чи вірно і те, що з ініціативи Вороного «звернула наша муза на європейські шляхи».

Але головне, з чим трудно помиритися в статтях М. Доленга, це їх деяка претензійність. Виявляється вона одразу ж у вишуканій, манірній термінології. «Я розрізняю такі сучасні стилі ідеалістичної мови: А. Мова неорганізована: 1. Стиль примітивно-ідеалістичний. Б. Мова організована: 2. Символістичний. 3. Схематичний. 4. Імпресіоністично-ідеалістичний» (стор. 16—17). Чи не простіше замість цього вигадування терміну звернутися до простіших і більш уживаних означень, не затрудняючи без потреби читача?

1925

Пам’яті Самійленка{143}

В особі покійного Самійленка ми втратили талановитого майстра, що посідав своєрідне місце в нашій поезії — трохи осторонь від великого уторованого її шляху, але незмінно на дорозі, якою йшла до нас справжня культура слова.

Франко колись високо цінив Самійленка як лірика. Вихваляв його, як рідкий приклад «поета-об’єктивіста», як майстра (в більшій мірі, аніж хто інший) «об’єктивної лірики». Ми, нинішні читачі, на Франкову думку, певне, не пристанемо. Для нас Самійленко-лірик на другий план відтіснений яскравішими постатями Лесі Українки, Олеся, Філянського, Тичини, Рильського, цих (за винятком хіба однієї Лесі Українки) ліриків par excellence. Нам здається, що у Самійленка мало, як для лірика, вибухового матеріалу, що у нього трохи анемічна, слабо пофарбована індивідуальністю емоція. Він тече спокійним і погожим струмком, не бурхаючи, завжди в берегах; він не дивує нас ні раптовим піднесенням, ні мальовничим епітетом, ні безпосередністю «крилатого» звуку (пригадується Фетове: «Лишь у тебя, поэт, крылатый сердца звук»…).

«Чи він так держить свій темперамент у поводах, — дивувався Франко, критик інколи дуже тонкий і завжди спостережливий, — чи, може, і се мені видається правдоподібним, така вже його вдача, зрівноважена і проста, що не знає внутрішньої боротьби та безумних поривів. Ясно, безжурно й погідно іде він своїм шляхом рівною ходою, не роблячи нам ніяких несподіванок, не збуджуючи ніяких надмірних надій».

Ця зрівноваженість Самійленка обумовлена його розумовістю, його розмисловістю. Як лірик, — він занадто «від голови». І тому він такий блідий там, де пробує писати під Гайне, поета виїмкового емоціонального багатства:

Її в дорогу виряджали Сестриці, подруги й брати; Всього найкращого бажали, Скоріш вернутися казали З не дуже довгої пути. І не було плачу й ридання, Коли сказали: «Ну, пора?» Навіщо? Швидко час стрівання,