Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

буржуа, які щонеділі «виїздять до себе на дачу, намагаються наслідувати витончені манери аристократів, мріють про муніципальні почесті, вони всім заздрять, і разом з тим це добродушні, послужливі, чуйні, співчутливі люди. Вони страждають від своєї доброчесності, світське товариство висміює їхні недоліки, хоча само їх не варте… Вони виховують простодушних, працелюбних дочок, наділених добрими якостями, які зникають при зіткненні з вищими класами, щирих молодих дівчат, серед яких добра душа Кризаль охоче вибрав би собі дружину…» Серед аристократів, описаних Бальзаком, мало таких, які відзначалися б величчю Констанс Бірото, Ансельма Попіно і дядечка Пільєро. Це люди з благородними характерами, їх не назвеш банальними, бо глибока людяність надає їм великої виразності. Саме через їхню людську складність персонажі Бальзака мають три виміри і вигаданий ним світ, схожий на світ реальний.

Бальзак ретельно вивчає створені ним характери, але не судить своїх персонажів. На відміну від Діккенса, він не прагне нагородити доброчесність і покарати порок. «Цезар Бірото» не стільки навчає читача, як жити, скільки знайомить його з тим, як ведуться сумнівні справи. Для безсоромних ділків, котрі прекрасно це знають, є тільки одна кара — презирство; для добрих людей, які нехтують вигодою заради доброчесності, є тільки одна нагорода — повага людей. Той, хто вміє поєднати діловитість з моральними принципами, як, наприклад, Ансельм Попіно, стає (у «Кузені Понсі») графом, пером Франції і статс-секретарем, але при цьому суєтна атмосфера двору «короля-громадянина» Луї-Філіппа все ж не заподіє втрат його душевним якостям. На відміну від Бірото, Ансельм Попіно залишиться людиною скромною і тому пізнає справжнє спокійне щастя.

З погляду Бальзака, велику помилку робить той, хто не розуміє, що у цьому бурхливому океані, яким є світ, де стикаються могутні течії і, ніби тисячі хвиль, накочують одна на одну антагоністичні інтереси і честолюбні устремління, той, хто хоче замкнутися у власному благополуччі і протистояти шаленому напору стихії, приречений на загибель. Слід брати до уваги інтереси інших людей, лише в такий спосіб ми можемо впливати на них. Ален якось сказав, що Бальзака слід було б уважно читати в усіх комерційних навчальних закладах, і він має рацію. З творів Бальзака можна чимало здобути відомостей про закони кредиту, купівлі та продажу, реклами. «Цезар Бірото» — найчудовіший з усіх романів, де йдеться про те, як слід вести справи. Правдивий за часів Бальзака, він передбачає те, що відбувається у наші дні.

Позиція безпристрасного спостерігача, яку посів Бальзак, спричинилася до того, що деякі сучасні письменникові критики звинувачували його в аморальності. Це викликало гнів Бальзака, і він мав рацію. Просто він не вважав, що реальна дійсність моральна. Людське суспільство з’єднане тисячами природних уз: це родинні взаємини, взаємини між різними класами, між хазяїном і служником, постачальником і покупцем, позикодавцем і боржником. І ці природні зв’язки стоять вище за закони. Подібно до того як селянинові властиво торгуватися, так і банкіру властиво вдаватися до різних спекуляцій. Неможливо жити, не враховуючи цю реальність. Той, хто її ігнорує, йде назустріч катастрофі. Однак моральність у свою чергу включається у поняття природних уз. Ось урок «Цезаря Бірото». Він безпосередньо не висловлений. Бальзак був надто великим митцем, щоб не зневажати лобових прийомів.

Альфред де Мюссе

[80]

Театр

Доля театру Альфреда де Мюссе була незвичайною. У наші дні ми вважаємо багато його п’єс шедеврами французького театру. Сучасні режисери з задоволенням відновлюють їхню постановку. Актори й актриси сперечаються за ролі у цих п’єсах. Критики порівнюють комедії Мюссе з комедіями Маріво[81], Арістофана й Шекспіра. І ми вважаємо, що вони мають рацію.

Зовсім інакше оцінювали автора його сучасники. Навіть сам Сент-Бев, людина з досить тонким смаком, особливо коли його не засліплювали пристрасті, писав про п’єсу «Не треба битися об заклад»: «У ній досить багато приємних місць, але мене вразили її хаотичність і відсутність здорового глузду. Образи запозичені з якогось вельми дивного світу: цей дядечко, який весь час читає проповіді, буркотун, який наприкінці напивається; або молодик, скоріше фат і грубіян, ніж люб’язний і дотепний; або досить розбещена дівиця, справжня модистка з вулиці Вів’єн, яку нам видають за Кларіссу…[82] І все це дуже хитко, непослідовно. Усіх їх взято з вигаданого світу або вони примарились автору, коли він був напідпитку під час веселої гулянки. Альфред де Мюссе — це примха пересиченої і вільнодумної епохи».

Дивно несправедлива суворість, втім легко пояснювана мотивами, які жодного відношення не мають до літератури. Мюссе спочатку зачарував, а потім став дратувати Сент-Бева і його друзів. Як пізніше Прусту, так і Альфреду де Мюссе погано прислужилися його надто щасливі дитинство і юність. Він походив з досить благополучної і освіченої сім’ї, був гарний, мав витончені манери, повинен був і справді подобатися жінкам, був близьким другом герцога Орлеанського[83], мав настільки великий поетичний талант, що міг за кілька днів написати таку поему, як «Мардош» або «Намуна». Цього було досить, щоб його жовчні побратими не могли спокійно ставитись до таких блискучих можливостей і даних. Коли перший учень у класі ще й гарний, наче херувим, йому не слід надто дивуватися з того, що він викликає чорну заздрість.

Альфред де Мюссе міг би, можливо, добитися, щоб йому простили його талант і чарівність, коли б він уклонявся модним у той час богам. Приєднання до якої-небудь літературної школи забезпечило б підтримку певної групи письменників. То був час, коли класики і романтики кидали один одному грізний виклик, коли Віктор Гюго очолив бунтарів, але бунтарів, дуже близьких до сильних світу цього, то був час, коли Сент-Бев панував у журнальній критиці. Мюссе, який дебютував романтичними «Іспанськими та італійськими повістями», цілком міг би стати прапороносцем у цьому прославленому воїнстві. Але ось що значно ускладнювало справу: він водночас почував себе і класиком, і романтиком. Подібно до всіх молодих письменників тієї епохи, він із захватом читав Шекспіра і Байрона, але захоплювався також Лафонтеном, Мольєром і Вольтером:

Так, бився я у двох ворожих таборах,

Ударів завдавав, відчув буремний слави вир.

Пробито барабан — знесилили ми вдвох,

І в мене на столі Расін, а з ним Шекспір

Сплять біля Буало, який простив обох.

Мюссе, як сам визнавав, страждав хворобою віку, але це не заважало йому сміятися з цього. У своїй драматичній поемі «Вуста і чаша» він наслідував Байрона, творця «Чайльд-Гарольда» або «Манфреда»,