Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа

довго і так прекрасно за допомогою детальних описів підготовляє дію своїх романів. Люди, які нічого не тямлять у письменницькому фаху, вважають їх надто докладними. Але річ у тому, що саме ці докладні описи лише й створюють потрібну атмосферу, у якій розгортається драма. Вулиця Нев-Сен-Женев’єв, ніби бронзова рама, відіграє роль оправи для трагічної групи людей, і лише завдяки «темним барвам і серйозним думкам» у читача заздалегідь виникає потрібний настрій. Опис пансіону Воке теж прислуговується авторській меті: тут «стоїть особливий запах; він не має відповідного найменування у нашій мові, але його слід було б назвати запахом пансіону. У ньому почувається затхлість, пліснява, гнилизна; він викликає здригання, б’є чимсь застояним у ніс, пронизує собою одежу, тхне їдальнею, де скінчили обідати, смердючою кухмістерською, лакейською, кучерською». Вздовж стін тут стоять липкі буфети; меблі ветхі, гнилі, нестійкі, сточені; «тут царство злиднів, де немає й натяку на поезію, злиднів потертих, скнарих, сконденсованих». І ця огидна картина потрібна письменникові для того, щоб разючим був контраст між жовтим, похмурим і брудним будинком, де животіють Горіо і Растіньяк, і особняками, сповненими квітів, золочених салонів, рожевих будуарів, де, як у теплиці, розквітають пані де Нусінген і пані де Ресто.

Кінець роману по праву став славнозвісним. Ми зустрічаємо тут Растіньяка, який лишається на самоті на кладовищі Пер-Лашез після того, як могильники пішли, кинувши кілька лопат землі на труну батька Горіо. Він дивиться на Париж, який «звивисто розкинувся вздовж Сени і місцями світиться вогнями. Очі його вп’ялися у простір між Вандомською колоною і куполом на Будинку інвалідів — туди, де жив паризький вищий світ, предмет його устремлінь. Ежен обвів цей гудучий вулик жадібним поглядом, ніби смакуючи наперед його мед, і згорда вимовив:

— А тепер — хто переможе: я чи ти!

І, кинувши суспільству свій виклик, він, для початку, подався обідати до Дельфіни Нусінген».

Коло замкнулося, процес розбещування завершено, остання сльоза пролита. Растіньяк, Бальзак і читач готові вирушити на завоювання Парижа. Ніякого осуду. Світ такий, який він є, як каже Ален, а Бальзак шанобливо визнає цю істину. Він не судить, він вищий за це. Перетворювати світ — не його справа, він його тільки змальовує.

Подібно до того як натураліст, вивчаючи взаємозв’язки між різними біологічними видами, констатує, що у даному кліматі виникає певна рівновага між тваринним світом і рослинним, яка не є ні моральною, ні аморальною, а всього лише існує, так і людське суспільство функціонує завдяки тому, що у його складі є певне число представників вищих класів, чиновників, лікарів, селян, паразитів, денді, лихварів, каторжників, стряпчих, світських жінок, хазяйок готелів і служниць. Змініть форму суспільства — «людські» види залишаться тими самими. Дочки батька Горіо зовсім не чудовиська, вони просто дочки і дружини.

«У них справи, вони сплять, вони не приїдуть… Тільки помираючи, — говорить батько Горіо, — дізнаєшся, що таке діти. Ох, друже мій, не одружуйтесь, не заводьте дітей! Ви їм даруєте життя, вони вам — смерть… Ох, якби я був багатий, якби не віддав їм своє багатство, а зберіг у себе, вони були б тут, у мене щоки лиснілися б від їхніх цілунків… Батько неодмінно повинен бути багатий, він повинен тримати дітей на поводі, як норовливих коней… Світ погано влаштований».

Так, світ погано влаштований. Юний Растіньяк, присутній при жахливій агонії батька, покинутого, зведеного зі світу своїми дочками, з острахом спостерігає це страшне видовище. «Що з тобою? — питає його Б’яншон. — Ти блідий як смерть». І Растіньяк відповідає: «Зараз я чув такі стогони, такі волання душі. Але ж є бог! О, так, бог є і зробить світ наш кращим, або ж наша земля — безглуздя». Ці слова підтверджують, що думка про абсурдність світу не нова, і Бальзак замислювався над нею. Але для того, щоб відкинути її. Бальзак надто любить світ, любить у ньому все, аж до чудовиськ, і тому Ален вважав, що Бальзак ближчий, ніж Стендаль, до справжнього милосердя, бо у нього «майже пастирська безпристрасність, як у священика, котрий сповідує парафіян з надзвичайною швидкістю». І справді, Бальзак дуже легко відпускає гріхи своїм героям. Немає сумніву в тому, що після оборонної промови Вотрена його творець прощає його. І в тому, що письменник відсилає Растіньяка обідати до пані де Нусінген відразу після похорону її батька, теж можна побачити своєрідне відпущення гріхів або, у всякому разі, примирення з ними.

Часто сперечалися про природу шедевра. Коли не помиляюся, Поль Валері сказав, що справжній шедевр можна пізнати за такою ознакою: у ньому нічого не можна змінити. Справжній шедевр добре побудований; дія в ньому розвивається безнастанно; все у ньому, навіть контрасти, пройняте надзвичайною єдністю; у ньому немає провалів, зривів, форма його довершена. Роман «Пані Боварі» — ось приклад шедевра у найвищому розумінні слова. Романи Бальзака «Батько Горіо», «Кузина Бетта» і навіть «Євгенія Гранде» — твори такого ж роду. Читач рафінований дістане задоволення, можливо, і від книжок іншого сорту, він знайде поживу для розуму і у його романах менш досконалих, таких, як «Тридцятирічна жінка» і «Блиск і злидні куртизанок», або у «Люсьєні Левені» Стендаля. Але жоден роман не можна назвати більш «завершеним», ніж «Батько Горіо».

А коли додати, що книга відкриває собою таку грандіозну епопею, якої не зустрінеш у жодній іншій літературі, що в цій книзі беруть участь найважливіші дійові особи «Людської комедії», що від цієї центральної площі, як висловився Франсуа Моріак, «розбігаються широкі шляхи, які Бальзак прокладав у своєму дрімучому людському бору», і що в цьому романі зав’язуються сотні драм, кожна з яких у свою чергу стане темою нового шедевра, то вибір «Батька Горіо» як перлини у творчості Бальзака здасться не тільки закономірним, а й неминучим.

«Цезар Бірото»

Великий письменник уміє описувати всі стани душі. І все ж деякі царини йому ближчі за інші. Є в його натурі місця найчутливіші, найвразливіші. Коли він торкається їх, коли відчуває біль, йому вдається більше схвилювати читача. Створюючи «Цезаря Бірото», Бальзак повертався до своїх давніх переживань. І це надавало книжці особливої, небаченої сили впливу. Одна з помилок французького роману XIX століття полягає в тому, що його автори шукали патетичне майже виключно у картинах кохання. Бальзак зумів побачити, що це переважне панування любовної теми не відповідає природі речей. Гордість, честолюбність, скнарість, жадібність — ось пристрасті, які поряд з коханням можуть стати основою роману. «Що таке життя, як не машина, яку приводять у рух гроші?» — говорить Гобсек. Романічне —