Українське письменство - Микола Зеров

прозвучали. Я пригадую знаменитий московський диспут і постанови про літературну політику РКП. Там досить виразно і ясно було сказано, що всі пролетарські літературні угруповання даремно претендують на ролю повноважних представників, літературних відділів тих чи інших соціальних груп, складаються вони здебільшого з людей декласованих, одірваних од свого ґрунту і часто становлять з себе те, що зветься богемою. Звідси зрозуміло, чому гуртківство доходить у нас до крайнього виразу. Щоб далеко за прикладами не ходить, давайте візьмемо газету «Більшовик», її відділ «Культура й мистецтво»… Ми тут сперечаємось не перший раз, — і от кожного разу, коли я беру справоздання про академічні вечірки, я бачу, що воно «вопієт» — зумисним переінакшенням фактів. Коли, скажемо, Ярошенко приходить на академічну вечірку і говорить під час дебатів якусь нісенітницю, на зразок тієї, що «німець вигадав обезьяну»… ні, не будемо говорити так!.. коли Ярошенко спрощує, впадає в неточності, твердить, що «Дарвін довів походження людини від мавпи», — в справозданнях «Більшовика» його виступи оказуються блискучими, єдино вірними. Але варт такому письменникові вийти з підопічної організації, і він одразу тратить всю «благодать», яка невидимо спочивала досі на його літературних здібностях, робиться трупом. Належте до певної групи — і вас будуть уважати правим, за вами визначатимуть рацію. Ви маєте патент на істину, — щось в роді льготного квитка на воду, що видається в профспілці. Приналежність до гуртка, як критерій істини… проти такого критерію істини у всякому разі ми повинні протестувати.

Третє, що ми повинні сказати, це те (я дуже вдячний т. Деснякові, що цю мою думку на сторінках «Більшовика» подано правильно…), це те, що атмосфера учеництва у нас ненормальна. Ми не досліджуємо форми; у нас письменник не виробляє для себе літературної манери, яку бере в основу свого оформлення життьового матеріалу. Наші молоді автори, власне, ще не починали вчитися. Я поясню це маленьким прикладом. Появився в літературі Хвильовий зі своєю зразковою, досконалою прозою, і зразу всі молоді автори намагаються писати, як Хвильовий. Переймають його зовнішні прийоми; вплітають в епічне оповідання ліричні пасажі і перетворюють живу рису письменницької вдачі у змертвілий літературний засіб… Коли ж ви опанували видимою літературною технікою, ви вже великий майстер. Ви можете заплющити очі на те, що, власне, ви як письменник не поставили першого питання: що ж є мій фах як письменника, до чого я прямую і яка моя власна манера? Ви можете не звертати уваги, що ваша літературна форма взята напрокат і не пасує до вашої письменницької вдачі… Ось чому у нас так багато готових зворотів, утертих конструкцій, так багато шаблону. Талановитий Фальківський на сторінках «Культури і побуту» в живий емоціонально вірш вкрапляє такі місця:

Мої пісні, то шум турбіни, Мої пісні — верстатів спів.

Як тут не взяти під сумнів, чи чув же коли тов. Фальківський справжній шум турбіни?.. Я не знаю, на що сподіваються наші поети, коли пишуть оці мертві слова про трактори, турбіни і т. д.? Може, вони гадають, що всі ті машини, мертвий інвентар поезії, не запротестують проти їх писань… Але, право, інколи починає здаватись, що ще два — три десятки таких поезій, і навіть мертві трактори почнуть добирати, хто їх любить, хто їм відкриває перспективи, а хто тільки на них заробляє.

Тепер я переходжу до того, що, власне, ми повинні робити позитивного, щоб у нас запанувала «Європа», щоб оці заклики до засвоєння джерел, до аналізу великих зразків, до культурності в нашій літературній практиці, в нашій мистецькій роботі дали свій плід.

Я думаю, що справжня культура у нас запанує тоді, коли ми усвідомимо собі, що ми уже маємо. Ми повинні — на току критики, з лопатою в руках, як колись казав Куліш, — вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов і по-новому придивитись до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції. Нам треба вивчити Франка і Лесю Українку, пригадати забутих, вернути українській літературі цілу низку «отторжених» від нас письменників. Ми, так би мовити, повинні весь цей скарб, все це наше багатство, якого й досі гаразд не знаємо, засвоїти, вияснити, в якій мірі воно, це багатство, утворює той ґрунт, на якому ми маємо стояти в дальшому сприйманні, в дальшому засвоюванні, в дальшому прокладанні літературних шляхів. Може, не всі присутні з цим згодяться, але я скажу, що чим глибше ми будемо досліджувати, чим глибше закладатимемо фундамент, тим вище буде наше будування.

По-друге, ми повинні пересадити до себе цілу низку найвидатніших творів колишнього й сучасного європейського письменства, — розуміється, не П’єра Бенуа… хоч, може, й П’єра Бенуа, бо він все-таки далеко кращий від нашого Олекси Слісаренка… Ця низка славних авторів і творів становить справжній капітал культури, і ми повинні його придбати.

І, нарешті, третє, що повинно у нас бути, — це атмосфера здорової літературної конкуренції. Повинна бути атмосфера, до якої в Москві уже закликають: про цю конкуренцію говорив т. Бухарін на московському совіщанні, і там його тези прийнялись і поруч з іншими лягли в основу літературної політики… Цей шлях — і наш шлях. Ми не менше повинні шанувати кожне культурне надбання. Ми повинні плекати його… Коли ми протиставляємо свою державну й воєнну міць Європі, ми почуваємо потребу закладати доброхім, напружувати всі свої культурні ресурси. Чому ж у літературі ми вважаємо можливим зоставатися при кустарництві й «просвітянстві», проти танків висуваємо тачанки, а то й