Пор.: «Вечір, ніч» («На майдані коло церкви»). Інколи — незаметений слід, незамаскована ремінісценція з Блока:
Жовтень (кесарю багрянородний!) Ніс весну на лезі золотім…
Пор.:
Тебе, несущему из сечи На острие меча Весну.
Але всі ті символи, порівняння, синтакса по суті не виходять за межі поетичного стилю наддніпрянської України 1919 року. Загальний тон Маланюка, афектований, декламаційний, досить близько підходить до декламацій Я. Савченка з його «Землі». Справді, хіба це не Савченко:
Спливають дні, як вічна теча, За сірий обрій мертвих літ… Коли ж прийде? І хто — Предтеча? І де шукать огненний слід? («Вересень», стор. 36).
Від Савченка він, проте, різниться більшою впорядкованістю фрази і ритму:
Крізь легкий дим хмільного ладану Знов бачу синяву ясну І далину, ланами латану, І не сподівану весну. («Травень», стор. 46).
Мова Маланюка справляє подвійне враження. З одного боку, їй не можна відмовити певної витонченості, добірності, з другого — вона вражає якоюсь сухістю, законсервованістю, відсутністю живих соків, творчої сили. Подекуди в ній — орієнтація на галицьку лексику, неоправданий поворот на російську морфологію.
Дзвенкий цей воздух, воздух висі. І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
