У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко

Тогочасна естетизація ідеї інобуття проявлялася у відвертій «казковості» радянського трибу життя. Слова при тому, як правило, перетворювалися на гасла, а ті, у свою чергу, на реальні справи. Без жадного застосування «формалістичних методів ґенетики» академік Лисенко перетворював одні види рослин на інші. Але що ті рослини!

Лев Троцький з цього приводу гукав: «Ми можемо прокласти крізь всю Сахару залізницю, збудувати Ейфелеву вежу й розмовляти з Нью-Йорком без дроту. А людину покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, „покращене видання“ людини — це й є подальше завдання комунізму».

Перебудові людської психіки справді була присвячена діяльність створеного у 1921-му році Центрального інституту праці, засновник якого, пролеткультівець Алєксєй Ґастєв, винайшов навіть спеціяльний термін «соціяльна інженерія». «Людей живих ловить… голов людских обрабатывать дубы… мозги шлифовать рашпилем языка», — конкретно формулював В. Маяковський ідею формування нової людини.

У сліпому захопленні його підтримував Н. Асєєв: «Я хочу тебя увидеть, Гастев, / длинным, свежим, звонким и стальным, / чтобы мне — при всех стихов богатстве — / не хотелось верить остальным».

Алєксєй Ґастєв

І надалі гаслом доби надовго залишилось таке: «Задля нашої юної, ніжної та бистрокрилої республіки у нас, большевиків, не існує неможливого!»

Потужний вибух творчої потенції описуваних часів, обумовлений наївною вірою у побудову «нового світу», проявився натоді у створенні формальної мистецької мови, діяметрально протилежної способу висловлювання попередньої епохи. Мова лівого мистецтва була яскравою, переконливою і привабливою. Різкі ракурси, динамічні композиції, відхилені у нестримному русі вертикалі й горизонталі…

Все це захоплювало й підштовхувало вперед, змушуючи записуватися добровольцем і виконувати п’ятирічку за три роки.

Для подекуди дозволених під ту пору ворохобників-бунтарів (на кшталт колишнього футуриста Б. Косарєва) Жовтнева революція більшовиків була частковою реалізацією утопічного модерністського проекту, а проґресуючий тоталітаризм — і зовсім заміною життя на Великий Мистецький Дискурс. Єдине, що вони могли зробити у тому середовищі, — це зберегти професіоналізм, а також деякі модуляції свого справжнього голосу.

Мова наступного періоду в житті Б. Косарєва була надто вузькою і локальною. Повна відвертість висловлювання виявилася неможливою, тому народжувався її офіційний еквівалент, яким користувався художник, створюючи такі свої роботи в театрі, як, наприклад, оформлення вистав «Коммольці» (1930) чи «Мартин Боруля» (1934).

З точки зору колишніх мистецьких надбань мова цих творінь Б. Косарєа була фактично шифром. Після його тлумачення — вже сьогодні — раптом виявляється, що там не було ніякого серйозного послання чи справжнього прирощення мистецького глузду. Там було лише бажання майстра висловити прості речі, розуміння яких він отримав від часів своєї футуристичної юности, висловити їх красиво, майстерно, — але не більше.

На ту пору, а саме в середині 1930-их, Б. Косарев разом з О. Хвостенком-Хвостовим стають визнаними метрами харківської школи театрально-декораційного мистецтва. Наступний етап творчости Косарєва як театрального художника був ознаменований виставами «Скупий», «Івасик-Телесик», «Снігова королева» та «Бременські музиканти».

Ключовою ж для харківського майстра стала постановка «Ярослава Мудрого» (1947), за оформлення якої він отримав Державну премію ім. Сталіна, після чого фактично відійшов від театру, повернувшись до викладання у місцевому Художньо-промисловому інституті.

Самотність удвох

То усмехнусь, то робко приосанюсь

И с белорукой тростью выхожу:

Я слушаю сонаты в переулках,

У всех лотков облизываю губы,

Листаю книги в глыбких подворотнях,

И не живу, и все-таки живу.

О. Мандельштам

Тодішній режим, відтинаючи будь-які позасистемні контакти зі світом, залишав людям Духа (а саме такою людиною був Борис Косарєв!) лише один вектор — вглиб, у творче зосередження, у потаємну свободу. Саме духовна аскеза могла врятувати тодішнього мистця як у Просторі, так і в Часі: що створив, не міг надрукувати чи виставити негайно, а мимоволі відкладав на невизначене майбутнє. При тому і думка, і слово достигали та відстоювалися, наче добре вино.

Єдиною людиною, кому Борис Косарєв міг довірити те, «як він бачив небо», був його давній друг і творчий поплічник Василь Єрмілов, якому судилося волею долі пізнати ще тяжчі митарства. «Ермилов долго писал альфреско. / Исполненный мастерства и блеска, / лучшие харьковские стены / он расписал в двадцатые годы, / но постепенно сошел со сцены / чуть позднее, в тридцатые годы», — писав про художника Б. Слуцький.

Будуйте народні будинки. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Справа погіршувалася ще й тим, що під час німецької окупації радянських теренів В. Єрмілов, на відміну від Б. Косарєва, залишався у рідному Харкові. Іншими словами, «підтримував новий порядок». «Его не мучили, не карали, / но безо всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску…» — описує поет наслідки цієї історії.

Тож можна лише уявити, яких титанічних зусиль коштувало Б. Косарєву підтримувати свого гнаного та упослідженого ще з довоєнних часів друга. «Служиш, Борю?» — питався його при зустрічі Єрмілов. «Служу, Васю…», — приречено лунало у відповідь.

Майстерні цих двох художників завжди були поруч, їхні долі також недалеко відбігли одна від другої. Оцінюючи їхню творчу спадщину, критики від мистецтва завжди вагалися з авторством. Так відома монографія З. Фоґеля про Василя Єрмілова з’явилася друком з репродукцією роботи Косарєва на обкладинці, а графічний доробок останнього пізніше був закуплений місцевим Художнім музеєм як Єрмілівський.

Мабуть, не дивно, що, навіть перейшовши на викладацьку працю, Б. Косарєв якимсь дивом примудрився затягти на рятівну посаду ще й свого давнього друга. Але що то було за викладання! Якось Яновський спитався у Шестова: «Чому ви читаєте лекції з папірця?» Шестов відповів: «Нема сили дивитися в обличчя…» З цього дидактичного приводу А. Бенуа значив: «Лик російського народу то всміхається захоплено, то скривить таку п’яну мармизу, що тільки й бажання, що плюнути в неї та й забути навіки про це жахіття».

Слобідська вічність

С недоверием глядит

поколенье деток:

для него я троглодит,

для него я предок.

Я надоедать устал.

Я напоминать не стал.

Б. Слуцкий

Колеґам та учням Борис Косарєв був знаний як занудний стариган, що мучив студентів своєю прискіпливістю та непогамовною творчою енергією. Мало хто здогадувався про його колишні здобутки в сценографії. Ще менше — про унікальні розробки в техніці темперного живопису. І вже зовсім одиниці — про леґендарний футуристичний період.

Пішли додому. Художник Б. Косарєв. 1923 рік

З усього баченого в архіві мистця найбільш вражає та фантастична ретельність, з якою розкладені, пронумеровані та підготовлені для майбутньої праці речі: шкіци, етюди, замальовки.