Метаморфози, або Золотий осел - Луцій Апулей
34. Але сувора необхідність змушує нещасну Псіхею скоритися небесним велінням і прийняти призначену покару. Коли, отже, серед глибокого суму відбувся обряд похоронного весілля, відправляється й похоронний похід, весь народ проводжає заплакану Псіхею - живу небіжчицю - не на весілля, а на похорон. І коли опечалені батько й мати, прибиті невимовним горем, вагаються з виконанням страхітливого злочину, сама дочка заохочує їх такими словами: - Чому мучите ви свою нещасну старість безкінечним плачем? Навіщо частим риданням вкорочуєте собі своє дороге життя, яке скоріше належить мені, аніж вам? Навіщо зайвими сльозами спотворюєте лиця свої, які я так шаную? Чому раните мій зір, виплакуючи свої очі? Навіщо рвете сиве волосся? Навіщо груди свої, навіщо дорогі мені лона б'єте кулаками? Ось вам і прекрасна нагорода за мою несказанну красу! Вражені смертельними ударами згубних заздрощів, ви опам'ятались, коли вже запізно. Коли народи й племена віддавали мені божеські почесті, коли одностайно мене називали новою Венерою, саме тоді треба було сумувати, саме тоді потрібно було заливатись сльозами, тоді слід було оплакувати мене, немов померлу. Тепер я чую, тепер я бачу, моя згуба в тому, що названо мене Венерою. Тож ведіть, прошу вас, і залиште мене на скелі, яку доля мені призначила. Кваплюсь з'єднатися щасливим шлюбом, кваплюсь уздріти мого благородного чоловіка. Навіщо мені зволікати, навіщо відтягувати прихід того, хто народився на погибель світові всьому?
35. По цих словах дівчина замовкла і впевненою ходою приєдналася до врочистого походу юрби, яка її проводжала. Піднімаються на визначене урвище стрімкої гори, ведуть дівчину на її вершину і там залишають. Зоставивши біля неї весільні смолоскипи, якими освітлювали собі дорогу, погасили їх прощальними слізьми і з похнюпленими головами розійшлися. А нещасні батько й мати, у повному відчаї, замкнувшись у своєму домі, коротали свій вік у глухій темряві безконечної ночі. Тим часом Псіхея стояла на вершині гори у тривожному очікуванні, тремтячи від страху та гірко плачучи. Враз відчула вона, що ніжний подув лагідного Зефіра починає роздувати шату її, [82] підносить легенько угору, спокійним повівом несе над схилом височенної скелі і, обережно спускаючи, садовить у глибокий видолинок на лоно порослої квітами луки.
Книга п'ята
1. Тут, на м'якій, порослій густою травою луці, Псіхея безтурботно відпочивала і, коли отямилась після жахливого переживання, солодко заснула. Підкріпившись удосталь сном, вона прокинулась в бадьорому настрої. Розглядається довкруг себе і бачить гай зі стрункими і високими деревами, бачить джерело з водою, прозорою, як кришталь. Якраз посеред гаю, неподалік від джерела, височіє палац, зведений не людськими руками, а божественним мистецтвом. При самому вході в нього ти переймаєшся враженням, що ця розкішна і світла оселя належить якомусь богові. Бо золоті колони підтримують високу стелю, майстерно виконану з цитрусового дерева й слонової кістки, всі стіни оздоблені срібним барельєфом із зображеннями диких звірів та свійських тварин, які, неначе живі, мчать прямо на прихожого. Безумовно, чудодієм була людина, або, вірніше, напівбог, який зумів дивовижною силою мистецтва перетворити таку масу срібла у звірів. Навіть підлога, вимощена дрібненькими дорогими камінцями, була розписана розмаїтими узорами. Ох, які щасливі, двічі й багато раз воістину щасливі ті, хто ходить по цих самоцвітах та інших коштовностях! Але й інші частини цього просторого палацу, що тягся уздовж і вшир далеко, неоціненні своєю дорогоцінністю. Стіни із суцільного золота сяють таким блиском, що, якби сонце перестало світити, палац мав би своє власне денне світло. Так само сяють покої, галереї, одвірки. Все оздоблення його відповідає величності будинку. Через те можна було подумати, що то великий Юпітер звелів побудувати собі ці чудесні хороми для зустрічі з людьми.
2. Зачарована привабливою для ока місцевістю, Псіхея підходить ближче і, набравшись сміливості, переступає поріг палацу. Згодом, підштовхувана цікавістю й подивом, оглядає докладно це чудо-диво і в одній частині будинку помічає комору, побудовану з великим мистецтвом, повнісіньку скарбів. Немає, певно, у світі речі, якої б там не було. Проте, крім безмежного багатства, найбільш вражало те, що ця скарбниця світу всього не охоронялась [83] ніяким засувом, ані замком, ані сторожем. Поки Псіхея з великою насолодою розглядається по палаці, долітає до неї якийсь безтілесний голос і каже: - Чому, пані, дивуєшся таким скарбам? Усе це - твоє. Увійди в спальню, відпочинь від утоми на ложі, а якщо хочеш, то й викупайся. Ми, чиї голоси оце чуєш, твої слуги; тільки-но причепуришся, чекатиме на тебе царська учта.
3. Псіхея відчула себе щасливою, зазнавши божественної опіки. Вона послухалась поради таємничого голосу: спочатку сном, потім і купанням себе відсвіжила. Коли побачила поруч напівкруглий столик, здогадалася, що столовий прибор приготовлено для її обіду, і охоче зайняла місце за столиком. Ту ж мить починають подавати вина, солодкі, як нектар, та безліч різноманітних страв, причому ніхто не прислуговує, а все подається неначе подувом вітру. Нікого вона не бачить, чує тільки слова, які злинають із чиїхось уст, тільки чиїсь голоси слугували їй. Після розкішного обіду ввійшов Невидимий незнайомець і заспівав, а інший грав на кіфарі, якої також не було видно. Згодом до її слуху доноситься спів багатьох осіб і, хоч ніхто з людей не показується на очі, ясно було, що це хор.
4. Коли закінчились розваги і сутінки стали сон навівати, Псіхея пішла відпочити. Пізньої ночі до вух її долітає якийсь невиразний шурхіт. Зостаючись на самоті і побоюючись за свою незайманість, вона дрижить від страху, тим паче, що не знає, яка чекає її біда. А втім, з'явився незнайомець, зійшов на ложе її і зробив Псіхею своєю жінкою, та, заки сонце зійшло,( квапливо зник. Одразу ж голоси, чекаючи на неї у спальні, виявляють турботу до молодої після втрати невинності. Так воно тривало довгий час. І як це часто буває, Псіхея поступово звикла до зміни в житті і знаходила в цьому насолоду, а звуки невідомих
