Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич

Судислав разом з іншими боярами залишався прихильником угорської присутності, організував угорську партію і намагався приєднати Мстислава до угорських політичних планів. Мстислав почав піддаватися під ці впливи. 1222 р. було складено угоду з Угорщиною про визволення з полону Коломана з Соломеєю та інших угорських феодалів (вони перебували у Торчеську): король Андрій зрікся від імені Коломана прав до Галича. Але за порадою бояр, Мстислав погодився віддати свою молодшу доньку за королевича Андрія і передав йому Перемишль [Тейнер, т. 1, № 65; Іпат., с. 499; Лавр., с. 423; І Новгород., с. 210.].

Це відкрило шлях новому втручанню угорців. В 1226–1227 рр. король Андрій, на заклик сина, увійшов з військом в Галичину і зайняв Перемишль, Звенигород, Теребовлю, повернув на Волинь, здобув Тихомль і облягав Крем’янець. Мстислав з полками прийшов під Звенигород і розбив угорське військо. Король був примушений відступити в Угорщину [Іпат., с. 499–500.].

Незважаючи на цю перемогу, Мстислав не почував себе впевнено у Галичині і вирішив покинути Галицьке князівство. Він хотів передати Галич Данилові, але Судислав з іншими боярами умовили його відступити престол королевичу Андрієві.

Залишивши собі лише Пониззя, Мстислав переїхав у давній Торчеськ, каючись перед Данилом, що передав Галич «іноземцеві» [Іпат., с. 500–502.].

ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

ЗА ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.

Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль [Іпат., с. 482–483, 487–488.]. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш» [Іпат., с. 488.].

При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили[136]. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир [Іпат., с. 489.]. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.

Насамперед Данило мав намір визволитися з–під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на західне пограниччя князівства, захоплене краківським князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя[137]. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру[138] [Іпат., с. 490.]. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя[139] [Іпат., с. 492–493, 501–502.]. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у розладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу: брав участь в облозі Каліша, а війська князя доходили до Старогрода у Великопольщі та Міліча в Сілезії і навіть в околиці Вроцлава. «Ніякий інший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив країну», — зауважив літописець [Іпат., с. 503–505.].

Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр белзький, який зв’язувався з їхніми ворогами. Данило і Василько кілька разів виряджалися на Белзько–Червенську землю і поруйнували її жорстоко [Іпат., с. 492, 494, 497–498, 509–511, 514.]. Коли ж Олександр уступив із свого князівства (1234), його землі перейшли до Романовичів[140]. Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ[141]. Так, 1230 р. Волинське князівство було об’єднано в руках Данила і Василька.

Забезпечивши Волинь, Данило розпочав боротьбу за другу свою «півбатьківщину» — Галицьке князівство [Іпат., с. 535.].

Здійснюючи свої плани, Данило увійшов у союз з Мстиславом Мстиславичем, допомагав йому у боротьбі за Галич і підтримував його у скрутні моменти[142]. Але, як знаємо, Мстислав погано віддячив Данилові за ці послуги і у малодушності передав Галич угорському королеві [Іпат., с. 500–502.]. Коли ж Мстислав помер, Данило вже власними силами продовжував боротьбу за Галич.

Населення Галичини, вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його у Галич [Іпат., с. 489.]. Коли 1230 р. Судислав вирядився на Пониззя, а в Галичі залишився лише сам королевич Андрій, галичани прислали до Данила, повідомляючи його про нагоду до наступу. Данило швидким походом, через три дні, прибув у Галич. Але Судислав вже встиг повернутися і підготував оборону міста. Данило зібрав військо з усієї Галицької землі і розпочав облогу. Андрій змушений був здатися, і Данило дозволив йому вільно виїхати в Угорщину. Разом з уграми залишив Галич і Судислав, а галичани вигукували слідом: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!» [Іпат., с. 506–507.].

Але тоді Данило не зміг вдержати Галич на тривалий час. Угорський король не залишив своїх агресивних планів і, заохочений боярською верхівкою, організував ряд походів на Галичину[143].

Переслідуючи розбитих під Перемишлем угрів, 1233 р. Данило підійшов під Галич, Тут його зустріла «більша половина Галича». Ставши над берегом Дністра, князь «прийняв Галицьку землю» і почав облогу міста. Під час облоги королевич Андрій помер, і угорське військо здалося [Іпат., с. 513–514.].

Галицькі бояри і тепер не хотіли підкоритися Данилові, йому протиставили кандидатуру чернігівського князя Михайла Всеволодовича. Новий угорський король Бела IV визнав його галицьким князем[144] [Іпат., с. 514–517.]. Почалася нова боротьба за Галичину [Іпат., с. 516–517.].

Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Використавши час, коли у місті стояло мало війська, він знову швидким походом прибув під