Дух животворить… Читаємо Сковороду - Юрій Барабаш
Але попереду була ще одна, чи не кульмінаційна акція — коронація, яка мала остаточно потвердити право Єлізавєти на престол. Коронація повинна була стати тріумфальним масовим дійством, яке справило би невідверненне емоційне враження на підданих, і під цим оглядом хорову капелу ніщо не могло замінити. Ось чому зміцнення її, поповнення свіжими силами могло розглядатися і таки розглядалося новою царицею як один з першочергових заходів, спрямованих на утвердження її влади. Не забувши у метушні й колотнечі перших днів царювання дати розпорядження про терміновий набір нових півчих і привезення їх до Петербурґа, Єлізавєта вчинила не просто як «любителька музики», а передовсім як далекоглядний і прагматичний політик.
25 квітня 1742 року капела блискуче виконала призначену їй роль. В Успенському соборі московського Кремля велично пролунало «Многая літа» на честь імператриці Єлізавєти Петровни. Поміж півчими був Григорій Сковорода.
Але перед тим він кілька місяців провів у Петербурзі, у так званому старому Зимовому палаці, де розташувалася капела.
Стрімким був перехід від зелених дніпровських круч, теплого київського повітря, що дихало давниною, від академічних лекцій та бібліотечної тиші, Аристотелевої філософії і богослов’я на багнистий берег Нєви, в тумани і сльоту, гамір і веремію чужого міста, столиці імперії. І все-таки Григорій не почувався самотнім. Навколо було багато земляків, часто-густо лунала рідна мова.
Музúки й співаки з України вже раніше середини XVII століття починають з’являтися в Москві, при дворі царя Міхаїла Фьодоровича, ласкаво приймає їх і «тишайший» Алєксєй Міхайлович, а за царським прикладом і численні знані люди того часу, зосібна боярин Фьодор Ртіщев. 1651 року до Москви приїздить київський півчий Олександр Васильєв, слідом — ще одинадцять півчих. Особливо опікується «южнорусским» співом патріарх Никін, що викликає невдоволення і нарікання його супротивників, прихильників старовини. Підтримка Никоном «світського», «голосоломного» багатоголосного, або партесного, співу, який прийшов з Києва, пізніше ввійшло до реєстру найгостріших звинувачень, висунутих проти патріарха. Проте й у церковній, і в світській практиці «київський спів» дістає чимдалі більше поширення[109].
У петербурзькій двірській капелі українці, як уже говорилося, посідають головне місце. Налагоджується їхній систематичний набір. 1738 року в Глухові спеціально для підготовки півчих і музикантів створюється перша в Російській імперії дитяча музично-хорова школа на 20 чоловік. Окрім співу, діти вчилися грі на скрипці, гуслях, бандурі. 10 кращих учнів щороку відпроваджувалося до Петербурґа, до двірського хору та оркестру. В Глухівській школі навчалися знані музичні діячі, в тому числі Дмитро Бортнянський, майбутній директор двірської капели, і Максим Березовський, згодом академік Болонської академії, про якого Я. Штелін каже як про музиканта, що відзначається «видатним хистом, смаком і мистецтвом композиції»[110].
Ні Бортнянського, ні Березовського Сковорода не міг знати, їхня діяльність належить до пізнішого періоду. А от знаменитого бандуриста Григорія Любистка він напевно бачив і чув. Г. Любисток потрапив до Петербурґа ще за царювання Анни Йоанівни, прожив при дворі майже двадцять років і був одпущений на батьківщину 1749 року, маючи чин полковника.
Полковником був і Марко Полторацький, виходень із села Сосниця на Чернігівщині, який спочатку співав у капелі, а потім став її директором. Назагал капела перебувала при дворі в привілейованому становищі. Навіть рядові півчі, якщо вони прослужили тут протягом довгих літ, при звільненні за старістю або хворобою діставали чини і довічну пенсію. Їхні родини, які залишалися на Україні, за спеціальним указом гетьмана Кирила Розумовського, молодшого брата всевладного фаворита, звільнялося від податків, солдатських постоїв та обов’язкової служби. Півчі були непогано забезпечені. Так, дорослі отримували на рік від 100 до 200 рублів, на 15 рублів хліба, муки й вівса, мали житло, одяг, дрова, свічки[111].
Одяг у півчих був добротний, пишно вбираний, а для свят навіть багатий — малинові однострої з єдвабними ґудзиками. Щоправда, то була все-таки казенна уніформа, та нічого не вдієш, того вимагав двірський етикет, і важко припустити, щоб півчі імператорського хору, подібно до бандуристів, яких тоді модно було тримати у мостивих домах, «ходили… в довгому й легкому українському одязі, схожому на польські жупани…»[112]. Тут мемуарист, виглядає, щось наплутав.
Поготів так не одягалися ті із земляків Сковороди, хто доскочив при дворі високого становища. Наприклад, камер-фур’єр Гнат Полтавцев ходив, як і годиться, у білих панчохах, розшитій золотом камізелі й пудрованій перуці. Григорій ледь пізнавав у величному й пишному царедворцеві свого односельця, ба й родича по лінії матері, чи то дядька, а чи брата у перших. Це була людина з іншого світу, від якого Сковорода був такий же далекий, як рідні їм обом Чорнухи від Петербурґа…
А власний його світ був у ті роки обмежений самою капелою. Замкнений мікросвіт, який жив згідно зі встановленим регламентом, підпорядкованим вимогам і примхам двору. Церква, репетиції, концерти, царські урочистості й бенкети, де треба було розважати підпилих вельмож, знову церква, знову репетиції… Не залишалося ні вільного часу, ані сил. Щоправда, А. Ніженець висловила припущення, що юнака «могла зацікавити бібліотека Петровської академії. Тут були твори античних авторів, були також видання Декарта, Локка, Бекона, Пуфендорфа і навіть Спінози»[113]. Та це лише припущення, не більше.
Єдине, про що можна говорити з чималою певністю, — це знайомство Сковороди з тодішнім музичним і театральним життям столиці. Й знову ж таки завдяки капелі.
Справа в тому, що із заступленням на царство Єлізавєти в діяльності капели, яка раніше призначалася виїмково для церковних відправ, помітно посилилося світське начало. Опріч участі у щоденній богослужбі, капела постійно по неділях, великих святах, за різних урочистостях починає давати концерти. До її репертуару, поряд
