Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

бачимо, найчас<62>тіше поєднаний із числівником «п’ять». Число «5» наявне в назвах П’ятигори, П’ятиозерна, Бешуй (пригірське кримське село). Село П’ятигірці фіксується в колишньому Лубенському повіті, річка П’ятигірка — в Житомирській області, там же село й річка П’ятка (тече через Райгородок на Бердичівщині). Ріка П’ятна на Чернігівщині — притока Десни. У басейні Південного Бугу маємо річку Беш-Байрак — «5 байраків» (притока Мертвоводу), в басейні Азовського моря є ручай Бесташ; урочище Бешташ, досл. «5 каменів», яке має іншу назву — Кам’яні Могили або Бесташ-горби. На Київщині в Тетіївському районі є село П’ятигори (СГУ, 47, 454). Назва цікава можливою спорідненістю з назвою Пантикапей, що її мала столиця Боспорської держави. Де панти може означати «5» (пор. рenta — «5» у латинських словах, наприклад, пентаграма, Пентагон тощо), а капей — «гора» (пор. слов. капь, капище). Тобто в такому разі Пантикапей може означати П’ятигорськ, тобто Місто П’яти пагорбів, Місто п’яти святилищ.

Тож не виключено, що і в етнонімі печеніги наявне число «5». Окрім етноніму пенджабці, Індії відомий і давній етнонім панчали, панчалійці, жителі давньої держави Панчала, назву якої творять санскр. pancha — «5» і la, прикметниковий суфікс. Панчала означає «П’ятерична», «Складена з п’яти (частин, річок, гір, племен тощо)», «Належна п’яти/ п’ятьом». Ця давня країна простягалася від Гімалаїв до ріки Чамбал, тобто охоплювала й територію нинішнього Пенджабу. На захід від неї жило плем’я куру. Вважається, що панчали й куру в основному й творили цивілізацію долини ріки Ґанґи. Назву куру зводять до легендарного царя Куру, що привів свій народ із Пенджабу до Курукшетри — «Поля Куру», священної землі між ріками Сарасваті на півночі й Дрішадваті на півдні — пор. болото Курушан в басейні Азовського моря, де жили індоарійські меотські племена; село Курошани на Запоріжчині в Токмацькому районі (СГУ, 304). Шан тут — «край», «країна» (пор. назви Бадахшан, Зеравшан, Хорасан, Уструшана — копія назви Україна), тотожне санскр. стхан (очевидно, й стень у назві Коростень). Є певні підстави припускати, що термін каурави на означення нащадків Куру, споріднений з терміном кравенци-коровичі «Влесової книги».

Родовим означенням представників династії, що правила в Панчалі — сомаки (сома — священний напій і Сома — Місяць, Чандра). Народ Панчали звався панчали, панчалійці, тому привертають увагу українські назви Панталія, <63> Пантин, Пантинець, Пантаївка (СГУ, 411). А також Пантикапей, нинішня Керч.

Отож етнонім печеніги може тлумачитися з урахуванням числа «5» у ньому. По-перше, це можлива тюркська трансформація етноніма. Де санскр. панча — «5» тотожне пече (тюркське беш), а ніг тюркський присвійний суфікс нинґ (пор. тюрк. мен «я» — менинґ, «мій», биз «ми» — бизнинґ, «наш»). У такому разі, тюрк. бешнинґ означає «належний п’ятьом», «п’ятеричний» й точно відповідає санскр. panchala. Панчала могло звучати Пантала, бо латиною «5» — penta. Ця особливість, очевидно, відбита в назві Пантикапей, відомої нам із грецьких джерел.

Друге тлумачення виходить з існування назви Пенджаб, Панджаб — «П’ятиріччя», «Країна П’яти Річок», інакше — Панчанада (санскр. nadi тотожне санскр. api, іран. ab — «ріка»). В такому разі етнонім печеніги може відповідати сучасному етноніму пенджабці й пов’язуватися з п’ятьма річками, де печеніги жили. Згадаймо п’ятигирловий Істр (Дністер) у Геродота. А що нетюркомовні печеніги жили на Дністрі, Дунаї та Дніпрі засвідчують збережені донині топоніми й гідроніми. І назви їхніх подністровських фортець, які мають у далекій Індії близьких родичів-двійників.

Таким чином, дані свідчать, що мова печенігів не тюркська, а індоарійська, що печеніги не тюркомовне, а індоарійське плем’я. І що простежується їхній очевидний зв’язок із раджпутами й Раджастханом в Індії — це підтверджують як мовні, так і українсько-раджастханські топонімно-гідронімні сходження. <64>

Індія, половці й Київська Русь

У підручниках з історії і багатьох дослідженнях половці постають як найзатятіші вороги Київської Русі — підступні, зажерливі й жорстокі. Але чи справді це так? Вдамося до фактів.

Те, що в ХІ — ХІІ ст. половці не були мусульманами, відомо достеменно. В цей час вони — надійний щит для слов’ян і грузинів від арабської експансії зі Сходу. Самі половці явно горнулися до християнських народів. На красуні-половчанці Ґурандухт, доньці Атрака, сестрі Кончака й онуці Шарукана, був одружений грузинський цар Давид Будівничий. А придворна грузинська традиція суворо дотримувалася звичаю вибирати царицю тільки з-поміж християн<64>ських народів. Із ріднею дружини Давид запросив для захисту країни від тюрків-мусульман 40 тисяч половецьких родин, і вони в кількох вирішальних битвах оборонили Грузію.

Те саме й у стосунках половців і болгар. Половці підтримували антивізантійський рух на Балканах, а коли в Болгарії виникло Друге Болгарське царство, то перші його царі були з роду половецького князя Асеня. Асені боролися за самостійну болгарську церкву, тож поява тут царів-іновірців фактично виключалася.

Половці брали участь у походах києворуських князів на Угорщину, Польщу, Волзьку Булгарію, разом з ними протистояли татаро-монголам. Самі руські князі не раз закликали половців собі на допомогу. Тільки в 1078–1196 рр. це робилося 26 разів. Їх кликали Олег і Роман Святославичі, Давид Ігоревич, Всеволод Ольгович, Ізяслав Данилович, Святослав Ольгович, Юрій Володимирович, Святослав Всеволодович, Гліб Юрійович, Ярослав Всеволодович, Рюрик Ростиславович. Окрім Давида Ігоревича, що найняв половецького князя Боняка і його загін, всі інші князі були родичами половців — синами, онуками, чоловіками половчанок. Літописці відзначають, що іноді саме степові родичі переконували київських князів припинити чвари й встановити мир на Русі.

Половці ініціювали угоди про «вічний мир» із київськими князями — тільки в 1093–1184 рр. таких угод у літописах 13. Насправді їх значно більше. Літописні згадки свідчать: половці посилали послів до кожного нового київського князя, прохаючи підтвердити взаємний мир. Ініціатива завжди йшла від половців, і її годі розцінити інакше, як прагнення жити в мирі з Київською Руссю.

Самостійних половецьких походів на Русь, без прохання руських родичів, літописи знають 26. Із них 10 так чи інакше спровоковані — то виступи половців на захист руських родичів, помста за підступно вбитих князів, відповідь на руські набіги. А їх за 1103–1193 рр. набирається два десятки, іноді навіть тричі на рік, як 1187 року.