Індоарійські таємниці України - Степан Іванович Наливайко

Тож «половецька загроза» для Русі, про яку твердять історики, м’яко кажучи, міф, який треба відмести. Половці не потребували ні руських, ні візантійських, ні будь-яких інших міст. Як союзники того чи іншого київського <65> князя вони не раз вступали в Київ, часом із переважаючим військом. Але ніколи не прагнули закріпитися тут і заснувати свою державу. Куди б не ходили походами, де б не воювали — з Кавказу, з Балкан, з інших далеких країв половці незмінно поверталися в причорноморські степи.

Показові й русько-половецькі шлюби, прикметні вже тим, що це чи не єдині шлюби Русі зі Степом, Диким Полем. Ніхто інший не удостоївся породичання з Рюриковичами — ні торки, ні берендеї, ні чорні клобуки, ні мусульманизовані (волзькі) булгари — тільки половці. Руські князі брали дружин або в етнічних родичів, або в аристократичних родинах виключно християнських народів. Показово, що мовлячи про шлюби руських князів з половчанками, літописці не згадують про їхнє хрещення. Мовиться тільки про церковне вінчання «заднім числом», як у Володимира Ігоревича й Кончаківни, які повернулися на Русь уже з первістком, хрещеним, здогадно, в Степу. Кончаківна названа в «Слові» красною дівою, тобто була виняткової вроди, що й зафіксувала давньоукраїнська пам’ятка. І була небогою тієї самої Ґурандухт — грузинської цариці, дружини Давида Будівничого.

Літописи містять численні згадки про русько-половецькі шлюби. Дружин-половчанок мали Олег Святославович, Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Довгорукий). У Всеволода й Святослава Ольговичів мати була половчанка, в Ігоря і Всеволода Святославичів половчанками були і мати, і бабуся. 1068 року половецький князь Шарукан розбив об’єднані сили князів Ізяслава, Всеволода й Святослава, а невдовзі й сам потрапив під Черніговом у полон до Святослава. Судячи з усього, мирну угоду між ними скріпив перший русько-половецький шлюб — Святослав, певно, одружив сина Олега, родоначальника Олеговичів, з дочкою Шарукана, сестрою Атрака, того самого, дочка якого була за грузинським царем Давидом.

На початок ХІІІ століття в усіх князів «чернігівського дому» й у більшості князів Північно-Східної Русі в жилах текла половецька кров. Оспівані «Словом» новгород-сіверський князь Ігор і його брат буй-тур Всеволод на три чверті половчани. Ось чому Ігор добувався далекої Тмуторакані на Таманському півострові і чому саме чернігівські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві. Там була давня Сіндика, жили сінди, інакше — сувіри. Сінди-сувіри — родичі українських сіверів, і ця спорідненість ще добре відчувалася за Київської Русі. І половці, і печеніги, певно, з тих <66> сіндо-меотських племен Надчорномор’я, писемно згадуваних із І тис. до н.е.

За половецьких князів виходили заміж і руські князівни й княгині, хоча, зрозуміло, в літописах згадок про такі шлюби значно менше. Показова доля вдови чернігівського князя Володимира Давидовича, ім’я якої літопис не називає. 1151 року, коли в битві поліг її чоловік, жінка з сином подалася в Степ і вийшла заміж за половецького князя. І той не тільки зростив пасинка, а й добився для нього належної частки з батьківського спадку, посадовив на престол, а потім у сутужні хвилини не раз приходив на допомогу. Поза сумнівом, русько-половецькі шлюби зміцнювали мирні відносини Русі й Степу.

Тільки на Київщині є села Половецьке (Богуславський р-н), Малополовецьке (Фастівський р-н), Великополовецьке (Сквирський р-н), причому сама Сквира певний час називалася Половеччина.

Великополовецьке розташоване на берегах р. Кам’янка, за 35 км від Сквири і за 22 км від Білої Церкви. За грамотою 1390 року литовського князя Володимира Ольгердовича, воно належало нащадкам половецького князя Тугоркана — Рожиновським. 1591 року включене до Білоцерківського староства і за грамотою польського короля передане у володіння польському магнату М.Ружинському. Біля села в урочищі Заріччя збереглися залишки поселень доби неоліту (IV–III тис. до н.е.), бронзи (ІІ тис. до н.е.) та Київської Русі (Х — ХІІІ ст.). Селом володів володів половець Тугоркан, з чим, певно, й пов’язана назва (КО, 57).

Малополовецьке — у Фастівському районі, за 20 км від Фастова, на річці Субодь, притоці Кам’янки. Фастів, як і Яготин, також входив до володінь половецьких за походженням князів Рожиновських.

Половецька волость існувала в Берестейському повіті (ХІІІ — ХІХ ст.) — в складі Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої.

Українські половці виявляють мовні й топонімні зв’язки з Індією, зокрема, з Раджастханом, а загальновизнаним половецьким атрибутом в Україні є «баби» на численних курганах. Кургани та «баби» властиві й Індії. Про них пише Олена Блаватська (1831–1891) в книзі «З печер і нетрів Індостану». У ній письменниця, релігієзнавець і філософ, яка народилася в Україні, чимало місця приділяє давньому й загадковому Раджастхану:

«Там, де тепер «долина смерті», пустеля Індії, яка тягнеться до долини Інду, колись були непрохідні ліси. Тисячоліття перетворили їх на порох, а місцевість, де <67> знаходяться такі кургани, — в пустелю. У степах Росії таких курганів багато; і те, що в нас називають «баба», в Індії також називають «баба», тільки слово це тут означає «батько», і я бачила кілька таких камінних баб у Меварі. Ціле кладовище круглих курганів з «бабами» на вершині знаходиться неподалік від оселі барда (співця героїчних пісень — С.Н.). Це місцевість, де тисячами полягли ґосейни, «ченці-воїни»… Ще на початку цього століття… вони були знамениті, як і в минулі століття, у військових літописах Раджістану. Вони жили й тепер живуть у «братствах» тисячами. То прості, неосвічені йоґи, але винятково хоробрі воїни. То були найбезстрашніші й найхоробріші воїни в усій країні, жерці Бали (Бальрами), бога могутності.

Далі інше кладовище простих воїнів, і знову пам’ятники: «баби» зведені над могилами також полеглих у битвах раджпутів. Попіл від спалених тіл привозили на батьківщину, і над вождями ставилася не «баба», а досконаліший монумент. На деяких пам’ятниках виліплений рельєфом вершник у повному військовому обладунку, зі щитом, мечем і списом, а біля нього дружина — вірна ознака того, що вона спалила себе на могилі чоловіка, тобто здійснила саті» (Блаватская, 456).

А Джеймс Тод (1772–1835) — англійський дослідник, відомий працями з етнографії раджпутів, ще раніше зазначав: