Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович
— «За что»?
А: — За формалізм, бубабізм, за дзеньки-бреньки, штучки-дрючки, «среднеевропейскую дребедень», за «ляда-чоколяда». Керівник семінару, поет Юрій Полікарпович Кузнецов, підсумовував кожне заняття. Й того разу, після обговорення моїх віршів, він сказав: «Вы запутались, совершенно запутались, ушли в метафоры. Знаєте, Блок сказал замечательно: “Метафора — зто одичание духа”. Поэт не должен себе позволять одичание». Але чи це побиття якось вплинуло на мене? Ніяк не вплинуло. Це ж мене не скривило, не змінило. Я після цього ще «Індію» написав. «Листи в Україну», а потім «Індію». Тобто оговтався від того розгромного семінару і далі робив своє. Тим більше, що все й без того завершувалося. Вірші в мені вичерпувалися (сміється).
Б: — Але, може, воно спрацювало на дальшу перспективу? І ти нарешті подолав «одичание», коли написав «Пісні для мертвого півня», позбувся метафор і решти штучок-дрючок.
А: — Ха! А взагалі цікаво, що б на ті «Пісні» він, тобто Кузнецов, мені сказав би? Та взагалі їх не сприйняв би! В його розумінні верлібр — це псевдоформа якась. Бо він був типом. Типовим страшенно консервативним російським поетом. Він був на той час одним із найновіших перекладачів «П’яного корабля» Рембо. Я йому якось на перекурі кажу: «А ви, коли перекладали “П’яний корабель”, не думали про “одичание”? Ви ж так чудово це переклали, хоч там така метафорична вакханалія!». Але він відмежувався: «Там я переводчик, не автор. Это было техническое задание».
— Нині, оглядаючись на таку оцінку поезії, бачиш в цій критиці якесь зерно істини?
А: — Зерно істини обов’язково десь є. Ну, мабуть, у тому, що якимись моментами окремі мої рядки були дійсно занадто «бароковими». Може, й дійсно треба було знайти якісь простіші лінії, безпосередніші. Серед моїх колеґ з Росії панував культ святої простоти: «Ты что вообще хочешь сказать людям?». Тобто це така досить безнадійна ситуація була — чогось там самому навчитися чи когось навчити.
Б: — Але скажу як читач, я пам’ятаю ті часи і цю різницю сприйняття російської і української поезії. У російській мене від такої «избыточности» нудило і справді хотілося чогось «простішого». Хоча б тому, що російській мові нічого не загрожувало і сама собою демонстрація можливостей мови здавалася мені для російської поезії зайвою. Натомість багатству мови в українських віршах, у твоїх зокрема, які тепер сприймаються як такий канон 90-х, я дуже тішився. І так само тішився, коли вийшла «Перверзія». Хоч якби сьогодні хтось написав щось подібне до «Перверзії», я би це із щирою душею розкритикував.
А: — Я би теж.
Б: — Але тоді це було дуже добре і правильно: показати багатство мови, різні формальні прийоми, показати, що українською мовою можна зробити все. Але вже наслідувачі дратують. Так само, як сьогодні мене дратують — найбільше — наслідувачі Жадана. Бо наскільки добре й природно його інтонація з усіма тими ритмічними повторами і паралельним римуванням прозвучала у нього, настільки ж убого це звучить у Жаданових епігонів… Але я що хотів сказати: перед російською й українською поезією стояли різні завдання, ми загалом уже починали йти різними шляхами — і їм, з їхнього погляду, твоя поезія могла обґрунтовано не подобатись, бо для них твої проблеми могли бути неактуальними.
А: — Так, і ти маєш рацію ще й в тому сенсі, що тут треба взагалі дивитися на тодішній російський діалог, а точніше, на сварку, на конфлікт. Це був момент чергового крайнього загострення у протистоянні західників і слов’янофілів. Це в Росії час від часу трапляється. Є періоди, коли це затихає, а потім оживає знову. Сьогодні такий період, коли цього фактично немає, бо сьогодні вони всі за Путіна — і слов’янофіли, й західники.
— Ну, є і непутінофільні західники, тільки тепер вони не мають голосу.
А: — Ну, вони ж не визначилися у головних, базових, речах… На тих московських літературних курсах ситуацію повністю контролювали слов’янофіли. Їх можна ще назвати націонал-патріотами чи націонал-шовіністами, whatever. І звідси їхні ікони. Свята корова — Блок. А Єсенін — це шкідник, який спотворював національну поетичну традицію. Він, мовляв, призвів до того, що зіпсував людям у Росії поетичний смак.
Б: — Сам би не зіпсував, якби не сотні наслідувачів, які довели його манеру до абсурду.
А: — Чи не на кожному семінарі вони плювалися в бік Бродського. І водночас — у бік Євтушенка чи Вознесенського. Для них це були ідеологічні вороги. Ну й естетичні заодно. Що ж до української поезії, то їм був потрібен якийсь такий аналог з України, їхній український слов’янофіл. І на цій основі вони вибудували, звичайно, свої уявлення про те, що таке правильна українська поезія. Якою вона має бути. Моя такою не була. Хати, рушники, криниці — у них вже був цілий сформований штаб перекладачів української поезії, які обов’язково мали користуватися цими словами.
— Стрічка-Марічка.
А: — Не дослівно, але загалом, так. Вони навіть антологію тодішньої української поезії назвали «Рушники и криницы». Там у віршах обов’язково мав бути «птах», а не «птица». Ну й таке всяке малоросійство.
— Тобто навіть ті імперські слов’янофіли давали нам право на фольклор, «реґіональноє своєобразіє».
А: — Та вони нам тільки на нього право й давали!
— Дозволяли перетворити текст на отаке «своєобразіє». Отже, якщо підсумувати, то ці роки у Москві пішли тобі на шкоду?
А: — Ні, зовсім ні. Тому що, крім інституту, там було ще багато іншого. Театри були. Кінофільми. Публічні дискусії. Якісь
