Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович
— Ви знали, хто є цензором?
А: — Автори не знали. Знали наші редактори, бо вони ходили до цензорів нас відстоювати. В їхні обов’язки входило прийти на аудієнцію до цензора і вислухати всі його побажання. Після всіх видавничих етапів, уже після схвалення рукопису головним редактором. У наших спільників-редакторів була купа своїх методів, як обманювати цензорів. Психологія міжлюдських стосунків і літературної творчості в тих ситуаціях ставала чимось єдиним.
— Десь в паралельному контексті вони виринали як критики? Колись їхні імена спливали на поверхню?
А: — Ні.
— Цілковито закрита система?
А: — Закрита і засекречена. Прізвища цензорів не публікувалися.
— А вже потім, після перестройки і після усіх тих пертурбацій, вони також не світилися як критики?
А: — Думаю, ні. Думаю, вони взагалі не займалися цим, вони не були літераторами. Це, як мені здається, був просто підрозділ каґебе, люди в погонах. Люди в невидимих погонах. Які на щодень ходили в цивільному.
— Цікаво, чим вони потім зайнялися?
А: — Бізнесом. Повідкривали кіоски, генделики. Я з ними як із цензорами востаннє мав діло — не безпосередньо — коли 1989-го журнал «Прапор» опублікував мої армійські оповідання.
— О, Рябчук мені їх дуже хвалив.
А: — Ну так, він з першого прочитання став великим їхнім ентузіастом. Але я про цензуру. Останнє з тих оповідань завершується приблизно так, що герой, який перед службою в армії так само, як і я, працював у друкарні, тепер, повернувшися з війська, ніяк не може себе знайти в цивільному житті. Там описано один день з його післяармійського життя. Й от пізня ніч — він, такий п’яний, побитий, бреде додому, а його шлях пролягає повз друкарню. І він, шкутильгаючи попри друкарню, дивиться на її темні вікна. Тільки єдине вікно світиться, і це вікно в кабінеті цензора, де він підписує до друку газету на завтра. Тут важливо знати, що цензори підписувалися не іменем і прізвищем, а спеціальним шифром з двох великих літер і кількох цифр. І в тому оповіданні я наприкінці пишу: «Є тільки друкарня, а в ній цензор БЧ-32617, і він дочитує заключну сторінку газети. Через п’ять хвилин він підпише її, й завтра настане». І коли з’явилася нарешті та публікація у «Прапорі», всі сім оповідань, я зауважив, що мені там дослівно нічогісінько не змінено, жодної цензури не застосовано. За винятком цього одного місця, де згадка про цензора з його шифром. Тобто цензор відцензурував цензора, а все інше пропустив і дозволив… Мовляв, що хоч собі пиши, але нас не чіпай.
— Сашко, а ти писав поезію?
Б: — Аж так щоб сильно, то нє.
— А несильно?
Б: — Бавився в різні стилізації. Наприклад, сідало нас кілька друзів-студентів, і протягом години кожен мав написати вірш чи сторінку прози під якогось відомого автора, а потім прочитати, і решта мала відгадати, в чиєму стилі це зроблено. Часом і тепер з якоїсь оказії бавлюся: «Осінь, а так, понімаєте, весело» чи «Як поїду, то шукайте мене в Ореґоні».
— Тобто такого, щоб від себе, не було?
Б: — Добре, якщо вже як на сповіді в усіх гріхах треба зізнаватися… Студентом я жив у гуртожитку. їсти собі готувати не