Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович

— Цілком напам’ять?..

А: — Напам’ять. А сенс був тільки в тому, щоб читати їх напам’ять. Тому що було важливо не читати з папірця.

— Ти імпровізував під час читання чи йшло повністю, як було написано?

А: — Ну, мабуть, з часом я став виразніше інтерпретувати, якісь робити щораз інші акценти. Бо на початку ж була ще недосвідченість, скутість, усякі там психологічні моменти, незвичність.

— Я про те, чи текст завше був ідентичний первинному, всередині якого перебував у процесі написання, чи ти міг відходити від нього, продовжити його творити?

А: — Радше ні, не відходив. А якщо й так, то лише коли допускав і такий, скажімо, епітет, і такий. Але загалом це були настільки вже опановані тексти, що я й сьогодні кожен з них легко відтворюю напам’ять. Але є повно таких віршів, які я на жодному з вечорів ніде вголос не читав…

— Але пам’ятаєш?

А: — Ні, бо я не мав потреби знати їх напам’ять.

— А коли пригадуєш собі вірш, то бачиш його графічно, буквами?

А: — Бачу, так.

— Але коли вірш народжується, то у формі звуків, хіба ні?

А: — Ні. Ні. Я бачу ці написані слова. Я казав уже.

— Написані, надруковані на сторінці книги. Цікаво, в новій культурі смартфонів, коли вірші будуть відображатися…

А: — Ти маєш на увазі, з усіма іконками?

— Ні, я не про іконки, я про сторінку, про обсяг. У книзі сторінка — це 5–6 строф, а в смартфоні вже менше. Чи це матиме вплив на поезію?

А: — Це треба питати в інших поетів. Уже, мабуть, з десяток років або й більше в кожній мові, культурі і країні є поети, які пишуть тільки в телефон. З нього ж і читають. Треба запитувати їх. Хтось і колись зробив це перший, і це стало доволі поширеною практикою. На сьогодні смартфон, мабуть, цей допустимий формат збільшує, бо він більший монітор має, ніж мобільники нульових років.

— Коли писали есемесками?

А: — Так, смс-поезія й тому подібне. Але про це краще запитувати самих смс-поетів. Я ще не договорив чогось, на мій погляд, суттєвого. Бо говорив, що я записував начисто, коли вірш уже сформувався, був у мені готовий. І тому, казав, мої чернетки всі в голові. Але насправді я потім уже до записаного вносив усілякі зміни. Тому могли з’являтися варіанти й під час читання напам’ять.

— У поезії були редакторські, не твої, правки?

А: — Ще й які! Але вони значною мірою диктувалися цензурою, а не літературною доцільністю. Тобто диктувалися позалітературними мотивами.

— Цензура — це відома річ. Я, власне, про правки літредактора.

А: — Ти розумієш, що мої збірки всі, крім «Пісень для мертвого півня», створювалися й готувалися ще при цензурі. Лише «Пісні» з’явилися в ситуації цілком вільній, і там уже були винятково мовно-стилістичні правки мого редактора. Натомість усі три збірки з 80-х виходили в ситуації цензури, яка, втім, почала відмирати. Хоч «Екзотичних птахів і рослин» уже, здається, до цензора не носили. Було відчутно, що цензура відмирає, як і вся радянська система. Тому з кожною наступною збіркою я собі дедалі більше дозволяв. Але сказати, що вони виходили у світ якимись ніким не торканими, не правленими, я не можу.

— А ти не хочеш видати їх автентичними?

А: — Та вже видав — під назвою «Листи в Україну». У Малковича.

— І вони у первозданній красі чи тепер ти нинішній все ж підредагував себе тодішнього?

А: —  =Там вони такі, якими я хотів їх бачити сьогодні.

— Але це твоя нова редакція. А чи в тебе траплялося таке, як, скажімо, Куліш правив Шевченка, коли редактор додавав окремі фрази?

А: — Маю надію, що ні, що я не переочив чогось такого. Слухай, я можу перелічити усіх редакторів моїх поетичних збірок. Василь Герасим’юк, редактор першої збірки, який мені багато чого понаписував на берегах, але в той же час він не був моїм, скажімо, суперником, а союзником у цій ситуації, тобто він був, як і я, зацікавлений, щоб моя збірка побачила світ. І я неодноразово психував, хотів забрати її з видавництва, а він усе одно наполягав на тому, що я мушу над цим ще попрацювати, мушу знайти такий вираз, таку форму, таке словесне обрамлення, щоб цензор не бачив того, що я насправді сказав. Ну і з іншого боку, в інше вухо мені так само красиво і переконливо говорив Рябчук, може, навіть переконливіше від Василя. Ну і я таки дався йти