Відлуння золотого віку - Солон
Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти,
Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!
IV, 1
Крила для лету мені подаровано —
У небо злинути б на них.
Хай лише розум[258] відчує їх помахи —
На все земне згори зорить.
Ген над кулястим повітряним безміром
Він лине; хмари — вже за ним.
Вже й за верхів'я вогню, що розпалений
Кружлянням éтеру, майнув.
Далі — до зоряносяйних осель йому
[10] Вже світить Фебова стезя.
Може, й Сатурна дорогу він вибере,
Як воїн — в латах зоряних.
Чи в вишині, зарисований зорями,
Обійде їхній круг гінкий.
А переситившись дальніми мандрами,
Стійке склепіння лишить він
І по стрімкому етері ступатиме,
Де неземного сяйва блиск.
Там усевишній Державець із скіпетром, —
[20] Дзвінкі повіддя у руках, —
Сам непорушний, а світом розгонистим
Керує владно, рядить всім.
Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе,
Щоб ти забуте віднайшов, —
Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259], пригадую!
Тут перший мій — й кінцевий крок!
А як захочеш іще раз оглянути
Ту землю — ніч покинуту —
Трепетний люд і тиранів побачиш там —
[30] Вигнанців у краю своїм.
IV, 6[260]
Хочеш пізнати розумом чистим
Зевса гримучого вічні закони —
Глянь яснозоро в небо високе:
На справедливих давніх засадах[261]
Там споконвіку зорі кружляють.
Сонце вогненне й льодяна Феба[262]
Не урізнобіч ходять — у парі.
Йде Ведмедиця стрімко під полюс,
Їй не зануритись у глибодонні
[10] Заходу хвилі[263]; звисока бачить
Інші, що в водах купаються, зорі.
Завжди чергуючи проміжки мірні,
Веспер для ночі збирає тіні.
Люцифер будить радісну днину.
Так і тримає любов обопільна
Лад у тих рухах, так проганяє
З обширів зоряних війни й незгоду.
Згода ж поєднує рівною мірою
Первні, щоби протилежне ріднилось
[20] Із протилежним[264]: сухе щоб за плинним
Чергою йшло, за морозом — огненне,
Полум’я — вгору, легке — щоб летіло,
Щоб осідала земля ваговита.
З тих-от причин, лиш весна завітає,
Рік цвітоносний пахощі сипле,
Літо спекотливе сушить Цереру[265],
Й знову — плодами обтяжена осінь;
Далі — дощі напливають на зиму.
Все це помірність живить розумна;
[30] Все, що в тім колі живу має душу,
То воно тоне, то випірне знову
Із небуття до живлющого світла.
Високотронний Владар тим часом
Віжки напнувши, світом керує —
Пан і Творець, Джерело і Начало,
Законодавець, суддя справедливий.
Що він схиляє до руху, те знову
Стримує; зміцнює — що розхиталось.
А якби рухів на оці не мав він
[40] І на круги свої не переводив —
Що нині в світі тримається ладу —
Од джерела б одійшло й занепало.
Ось де любов ця, спільна для світу,
Ось чому вабить стежка до блага.
Годі було б інакше й тривати:
Що було в русі — знов до своєї
Прагне вернутися першопричини.
V, 2
Ти, хто все бачить[266], і хто все чує, —
Мовить про яснопромінного Феба
Словом пісенним Гомер медоустий.
Та чи проникне Фебове око
В надра підземні? Чи його промінь
Дна Океану здатен сягнути?
Іншим є око Творця сього світу,
Око високе: йому не завадить
Товща землі, хай яка непроглядна,
[10] Й хмари скуйовджені в темряві ночі.
Що нині є, що було і що буде, —
Схоплює порухом мислі єдиним.
А що один він — усе озирає,
Значить, один він — сонце правдиве[267].
V, 5[268]
Скільки-то різних тварин порозводилось ген на білім світі!
Деякі, тіло уздовж простираючи, по пісках мандрують:
Груди — опорою їм, довгий слід-борозну за собою тягнуть.
Інші — легко крилом розсуваючи плин вітрів мандрівних,
Через прозорий етер найрозлогіші обшири верстають.
Є чимало й таких, що землею ступать їм любо й звично —
Чи по зелених полях, чи ховатися, де ліси дрімучі.
Скільки б, однак, тих створінь не водилось різновидих —
Зір потупляють усі, і тому — нетямущі вони, бездумні.
[10] Рід лиш один, людський, не хилиться — зір сягає зором,
Легко стоїть на ногах, озирає довкіл земні простори.
Тож сам той образ тобі, поміркуй лиш, наукою послужить:
Раз уже в небо глядиш, до висот його звернений обличчям, —
Думку туди ж посилай, не дозволь, щоби дух[269] твій огрубівши,
Нижче, бува не осів, ніж саме твоє виструнчене тіло.
Максиміан[270]
Елегія II
От Лікоріда[271] моя, прекрасна моя Лікоріда, —
З нею я серце своє, всі свої статки ділив, —
По багатьох роках, укупі любовно прожитих,
Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік.
Інших утіх шукає собі, молодших коханців,
Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий.
Як було солодко нам — того уже й не згадає,
Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів.
Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен,
[10] Завше придумає щось, тільки б мені допекти.
А перестрівши мене (якось це було) на такий-от,
Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась:
«Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми?
Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?..
Тут і знудило її — позбулася решток любові,
Й інших чимало бридот я на прощання почув.
От що дарує нам час![272] Того почуття, що до мене
Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк.
То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще,
[20] Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать,
Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало,
Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені.
Наше життя — не цілісна річ[273]: усе зі собою
Час у минуле бере, склавши на крила годин.
Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки
Блідістю з дня на день лиця беруться мої, —
Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда,
Звисока і на свій вік, як і на мене глядить.
Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні:
[30] Так із-під попелу — жар силу являє свою.
В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні:
Від палахкої краси все ж залишається щось.
Рештки старої жаги — повій постачають поживу,
