Відлуння золотого віку - Солон

Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє,

[10]   Тихих полів круговид — радість йому для душі.

Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],

   Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак.

Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,

   Колом селянських занять міряє й днини ходу.

Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,

   Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він.

Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,

   Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому.

Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має,

[20]   Третя пора вікова бачить його ще міцним.

Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194] —

   Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].

Архімедова куля[196]

[51 (68)]

Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер

   Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів:

«Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —

   Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір!

Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —

   Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь.

Дух у ній править усім — роями зірок обертає,

   Мірними рухами він квапить той витвір живий.

Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає;

[10]   Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим.

Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо

   Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський.

Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]?

   Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]

Викрадення Просерпіни[201]

(Вступ до книги першої)

[(32)]

Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав

   І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув,

Той свого човника смів на вітри мінливі пустити

   Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг.

Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,

   Де неглибока вода, де береги рятівні, —

За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —

   І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь.

Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість —

[10]   І відівчилось воно страх відчувати в'язкий.

Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає

   Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.

Рутілій Намаціан[205]

Про своє повернення[206]

(З книги першої: 47—164)

[47]   Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо,

   Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес!

Вислухай, отче людей[207] і богів-небожителів отче

[50]   (Ближче й нам до небес через святині твої) —

Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду,

   Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому.

Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна,

   Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть.

Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні,

   Ген, де ріка Океан[208] землю в обійми бере.

Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє

   Коней[209] і за твої ж — їх на спочинок жене.

Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий,

[60]   Ні Ведмедиця[210], що вся — наче у латах, в льоду.

Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди

   Чутка про подвиги йде і про чесноти твої.

Рідним краєм ти став для різноплемінного люду,

   Влада твоя на добро несправедливим пішла.

Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права,

   Що було світом колись — містом зробив світовим.

Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера —

   Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211] отець.

Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка —

[70]   Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись.

Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити —

   Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить.

Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона,

   І юнакові, що взявсь першим вести борозну.

І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування,

   А за чесноти й Алкід[212] — бог серед вишніх богів.

Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши,

   Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд.

Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє

[80]   Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі.

Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі,

   Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли.

Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя?

   Навіть мідієць[213] і той — тільки сусіда сягнув.

Горді парфян царі й македонські тирани[214] по черзі

   Всяк один одному знав класти закони свої.

Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль,

   Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав.

Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру,

[90]   В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин.

Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву:

   Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь.

Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих —

   Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести.

Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі,

   Можна повірити: тут — селяться вишні боги.

Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні?

   Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись.

Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба —

[100]   «Ось же Гігантів труди!»[215] — Греція певна була б.

Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати,

   Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер.

Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних:

   Гомоном рідних джерел повниться місто усе.

Неба дихання жарке вони холодять у спекоту,

   Чистого плину ковток спрагу вгамує суху.

Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись,

   Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216].

Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би,

[110]   Він же порятував — й тут же під землю пірнув.

Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах,

   Де свої співи снують ховані тут же пташки?

Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє

   Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима.

Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь

   Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов!

Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217],

   Хай злотосяйний