Українське письменство - Микола Зеров

Минулий рік приніс нам безперечне літературне оживлення. І щодо кількості видань, і щодо їх внутрішньої цінності він стоїть безмірно вище від обох своїх попередників, що були роками виразного літературного анабіозу. Ціла низка приватних видавництв, воскреслих і закладених наново («Час», «Друкар», «Спілка», «Слово» etc.); широко задуманий план видання підручників для школи («Державне видавництво» та видавництво «Вукоопспілки»); такі факти, як видавання українського перекладу всього Короленка («Державне в-во»), або повних збірників писань Коцюбинського («Державне в-во») та Лесі Українки («Вукоопспілка») — от недвозначні познаки цього оживлення. Можна держатися різних думок — напр., щодо рації повного Короленка в українській мові, — але хіба не має значення уже той факт, що два-півтора роки тому навіть «Державне видавництво» випускало тоненькі книжечки «Універсальної бібліотеки», а тепер на черзі дня стали фундаментальні книжки по кілька томів розміром?..

Правда, це збагачення книжкової продукції має свої межі. Те, що ми називаємо оживленням, поки що захопило підручник, книжку загального змісту і дуже мало одбилося на періодичних виданнях. Періодична преса журнального типу у нас налагоджується мляво і з великими труднощами.

В найпершу чергу це повинно сказати про видання бібліографічні, потреба яких відчувається гостро і боляче. Поки що «Державне видавництво» зробило одну спробу такого органу, випустивши по типу московської «Печати и революции» перше і поки що єдине число «Голосу друку», — але цю спробу по всій справедливості не можна назвати щасливою: бліді статті в теоретичній частині, трохи перестарілий для 1922 р. відділ рецензій, невпорядкована, жужмом кинута хроніка, і понад усім цим видимий брак досвідченої редакторської руки. Той самий характер мав і «орган научного комитета Укрглавпрофобра» «Наука на Украине» — великий і мертвий склад найрізноманітнішого наукового матеріалу — при незвичайній для журналу бідності на живий хронікальний та бібліографічний матеріал. З українського матеріалу («Наука на Украине» виходила двома мовами) слід принотувати низку статей акад. П. А. Тутковського, А. М. Лободи і небіжчика М. Ф. Сумцова.

Далеко різноманітнішим і жвавішим був педагогічний журнал народного комісаріату освіти — «Путь просвещения». Тут була багата і цікава, непогано підібрана бібліографія, прегарний інформаційний відділ, «побутові» матеріали etc. З українських статей заслуговують уваги статті Я. Чепіги та П. Алампієва, з російських — ґрунтовна і така потрібна на цей час розвідка І. Айзенштока «Изучение новой украинской литературы» (ч. 6, октябрь).

З наукових публікацій, що побачили світ поза журналами, згадаємо великий збірник українських мелодій К. В. Квітки, монографію С. О. Єфремова про Коцюбинського і «Науку віршування» Б. В. Якубського — всі три у виданні т-ва «Слово». Певне наукове значення має і книжка Ол. Дорошкевича — «Двадцяті — сорокові рр. в українськім письменстві», що уявляє продовження три роки тому розпочатої серії українських класиків для школи. Менш удатною вийшла друга праця того ж автора «Українська література», що вийшла в самім кінці року і має на собі датою р. 1923-й, але і задача тут була безмірно тяжча — художній аналіз найвидатніших творів українського письменства, причому авторові одночасно доводилось буть і досліджувачем, і літературним критиком, і педагогом. Обидві книжки О. К. Дорошкевича видрукувало «Державне в-во».

В обсягу красного письменства маємо всього-на-всього одне періодичне видання — харківський журнал «Шляхи мистецтва». «Шляхи мистецтва» — орган живий, войовничий, хоча матеріал у ньому дуже часто бував слабий і безсилий і нагадував собою вправи якоїсь літературної студії: вірші в прозі під Михайличенка, поезії під Семенка, критичні замітки в стилі студійного обговорення допіру заслуханої речі — і сила «приятельської літератури». Керівником журналу і головним його критиком був В. Коряк, письменник гарячий, з темпераментом, але неврівноважений і капризний в оцінках. Його перу належать дві, безперечно, цікаві статті «Місто в українській поезії» і особливо «Форма і зміст» з приводу ідеологічного та формального методу в дослідженні літературних фактів («Шл. м.», 1922, кн. 2—4). Приємно було також знайти в відділі рецензій замітки О. І. Білецького (про Валеріяна Поліщука) та М. Йогансена (з приводу книжки Якубського).

З поетів харківської групи з невеличкими книжечками виступили М. Хвильовий («Досвітні симфонії»), Вол. Сосюра («Червона зима») і М. Йогансен («Д’горі»). Всі троє мають своєрідні літературні обличчя: Хвильовий трохи розтріпаний, занадто нервовий, але різноманітний у виявленнях; Сосюра — чіткий і строгий, але трохи однотонний з своїм шестистоповим ямбом; Йогансен блідий, але тонкий, з хорошим теоретичним ґрунтом і вибагливістю майстра. Близько цієї групи стоять Вас. Еллан і Валеріян Поліщук, перший скупий і замкнений, другий одвертий, експансивний і широкомовний. Поліщук на протязі минулого року випустив «Книгу повстань» і дві великі поеми: «Ярина Курнатовська» і «Ленін». Найцікавіша з цих трьох публікацій друга. Задумано її в тоні ліро-епічної повісті: манера і тон «Євгенія Онєгіна», видимо, весь час водили автора. Поліщук — треба віддати йому належне — розмахнувся широко, не більше й не менше, як на революційний епос; але разом з тим зрозумів, що чистий епос ще неможливий, що ми занадто близькі до подій, і навіть талановитий поет ще безсилий утворити з них широкий і гармонійно-об’єктивний образ. Як колись Гайне писав про одну книжку з часів Тирольського повстання проти Наполеона, що в ній надто багато порохового диму, щоби можна було щось розгледіть, — так і ми ще занадто в диму і куряві, щоби виразно вхопити оком імлисті контури нового, пореволюційного побуту. Цілком слушно, з явним художнім тактом Поліщук переплів у своїй поемі ліричне і епічне, утворивши в ній, немов у еліпсі, два фокуси: себе самого і Ярину Курнатовську, перемішавши історію Ярини з своїми власними міркуваннями і настроями… Але відомо, що