вже про «Посланіє», де знать перші сліди перелому в поглядах Шевченка на українську старовину і сучасність, що виразно виявився тільки за часів заслання. Таке побільшення щодо кількості «зразків» трохи доповнило б образ Шевченка як поета-бунтаря і в певній мірі поліпшило б і архітектурні пропорції книжки: творчість Шевченка стала би в центрі читачевої уваги, а стаття т. Григорука набула б значення «вводу», ключа до поетової творчості, — тоді як при теперішньому вигляді може утворитись враження, що шевченківські тексти наводяться як підсобний ілюстраційний матеріал, який незручно було б обминути.
1921
«Шляхи мистецтва»{114} Місячник. Число 1. 1921 р. Харків, Всеукраїнське державне видавництво. Відповідають за редакцію: В. Блакитний (В. Еллан), І. Коцюба. Стор. 62. Ціна 75 крб.
У вступній статті до 1 числа читаємо:
«Шляхи мистецтва» ставлять собі метою зібрати розпорошені сили митців на Україні, утворити трибуну для всіх напрямків і фракцій художнього мислення, трибуну для вільної дискусії, наслідком якої «кристалізуватиметься єдиний напрям, єдина школа — школа майбутнього мистецтва, школа мистецтва комуністичного».
Перегортаємо перші сторінки — відділ поезії — і одразу ж впадає в око одноманітність журнального матеріалу. «Розпорошені сили», очевидячки, не зібрались, представники різних мистецьких груп не зустрілися на спільному ґрунті — в журналі з’єдналися люди приблизно одного художнього напрямку. «Імпресіоністична» поезія В. Еллана, Вас. Алешка, М. Лебединця, імпресіоністична проза А. Прийдешнього та небіжчика Михайличенка — стиль так званих «віршів в прозі» — імпресіоністична критика В. Коряка — от що творить літературне обличчя номера. Серед поезій одна річ тільки й різнить з загальним тоном і настроєм відділу — це невеличка поезія Мамонтова, тиха, несмілива й немудра, як і всі поезії Мамонтова.
По інших відділах немає й цього. Все видержано в одному тоні, в тоні, так мовити б, харківського імпресіонізму.
Відділ поезії досить великий і досить слабенький. Вас. Алешко, Мик. Хвильовий, М. Лебединець, О. Корж, І. Кулик — всі вони, можливо, люди здібні, обдаровані з природи, великі аматори вірша, але органічно не поети. І тому майже всі їхні спроби, не вважаючи на велике їхнє силкування «йти за віком», не промовляють безпосередньо до серця, зоставляють читача байдужим і холодним. А надто «Червона Галичина» І. Кулика:
Ой були у нас на шапках леви і тризуби, А тепер — зірки червоні, п’ятикутні, любі… І ніхто не гонить силов: Сам я піду радо, Бо життя мені немиле Тут без радовлади…
Це все годиться на плакат, на аґітаційну брошуру, на фейлетон для червоноармійської газети — але що спільного тут з так званими «здобутками поезії» — сказати тяжко. І навіть безперечно талановитий В. Еллан тільки подекуди здобувається на сильний і промовистий образ, то тут, то там виринаючи з ним із хвиль риторики.
«Поема повстання» Семенка — найсильніша річ у відділі. В ній почуваєш щирість, природність і силу поетичного голосу:
Поети! Забудьте книги… Поете! Зроби злочин, щоб батько вважав за жуліка, щоб відцуралась рідня!.. Смерть тим, хто не чує сурм!..
