Біле Ікло (Збірник) - Джек Лондон

Нехай би ватажком поставили хоч Біллі, аби тільки він підтримував порядок! Решта собак, які останнім часом відбилися від рук, тепер були вельми здивовані суворістю, з якою Бек муштрував їх. Ледар Пайк, котрий займав у запряжці Бекове місце, раніше налягав на ремені стільки, скільки потрібно було, й ні на крихту дужче. Але тепер йому стало перепадати на горіхи від Бека, тож із першого дня Пайк наполегливо взявся до праці, як ніколи в житті. А похмурого Джо першого ж вечора на стоянці було суворо покарано — цього ніколи не вдавалося навіть Шпіцові. Бек наліг на нього всією своєю вагою і скуб, аж той перестав огризатися й заскиглив, прохаючи помилування.

Вся запряжка відразу стала працювати краще. Відновилася колишня злагодженість рухів, і знову всі собаки мчали, як одне ціле. Біля порогів Рінк Репідс Перро прикупив ще двох канадських лайок, Тіка й Куну. Бек їх так швидко вишколив, що Франсуа тільки дивувався.

— Посеред білого дня зі свічкою не знайдеш іншого такого пса, як Бек! — повторював він. — За такого й тисячу доларів віддати не шкода, їй-богу! Чи не так, Перро?

Перро був такої ж думки. На той час він і так перевищив рекорд швидкості. З кожним новим днем рекорд покращувався. Дорога була чудова, тверда, добре укочена, на ній не було свіжого, пухкого снігу, яким так важко просуватись уперед. До того ж було не дуже холодно. Температура стабільно трималася на позначці п’ятдесят градусів нижче нуля. Перро й Франсуа по черзі то їхали на нартах, то йшли на лижах, а собаки мчали галопом, лише зрідка ненадовго зупиняючись.

Ріка завдовжки тридцять миль була скута кригою, й вони за один день зробили перегін, що на шляху до Доусона забрав у них десять днів. Потім без зупинок пролетіли шістдесят миль від озера Ле-Барж до порогів Білого Коня. Через озера Марш, Тагіш і Беннет (сімдесят миль) собаки мчали з такою швидкістю, що як погоничеві випадало йти на лижах за нартами, то він мусив триматися за прив’язаного до них мотузка. І нарешті останнього вечора другого тижня вони пройшли Білий перевал і почали спускатися до моря, туди, де миготіли вогні Скагуея й суден, що стояли на причалі.

Це був рекордний пробіг. Протягом двох тижнів вони долали пересічно по сорок миль за день. Три дні Перро й Франсуа, гордовито випнувши груди, походжали головною вулицею Скагуея, і зусібіч на них сипалися запрошення випити, а їхня запряжка весь час була оточена захопленою юрбою поціновувачів і скупників їздових собак.

Незабаром кілька бандитів із Заходу зробили спробу пограбувати місто, а за ці подвиги їх продірявили кулями, як друшляки, — і в публіки на язиці вже була нова сенсація. Згодом Перро отримав офіційне розпорядження. Довідавшись про нього, Франсуа підізвав Бека, обхопив його обома руками й заплакав. Це було прощання Бека із Франсуа й Перро. Вони назавжди зникли з його життя, як і чимало інших людей.

Його й інших собак передали якомусь напівкровному шотландцеві. Разом з десятком інших собачих запряжок вони знову вирушили у напрямку до Доусона. Тепер уже вони не йшли порожнем, бо їм було не до встановлення рекордів. День у день вони, не маючи спочинку, тягли нарти з важкою кладдю. Це була поштова валка, що мала з усіх кінців світу доправити звістки людям, котрі шукали золото на Північному полюсі.

Беку це було не до вподоби, проте з професійної гордості він працював добре і стежив, аби решта його товаришів пишалися своєю роботою і виконували її сумлінно. Дні спливали, кожен наступний день був як дві краплі води схожий на попередній. Щоранку у точно визначений час кухарі бралися до справи — розпалювали багаття, готували сніданок. Потім одні вантажили на нарти намети й решту багажу, інші запрягали собак. В дорогу вирушали із першими проблисками світанкової зорі. Увечері робили привал. Люди напинали намети, рубали дрова й ламали соснові гілки для підстилки, наносили води або криги кухарям. Потім годували собак. Для Бека і його товаришів це було найбільш приємною частиною дня. Втім, не менш приємно було й після трапези. З’ївши свою пайку риби, можна було годинку-другу потинятися без діла серед інших собак, яких тут було більше сотні. Поміж них траплялися й небезпечні забіяки, та після трьох боїв із найбільш лютими псами він завоював беззаперечний авторитет, і варто було йому тільки наїжачитися й ошкіритися, як усі поступалися йому дорогою.

Найбільше полюбляв Бек лежати біля багаття. Підібгавши задні лапи, витягнувши передні й піднявши голову, він замислено дивився на вогонь. У такі моменти він іноді згадував великий будинок судді Міллера в сонячній долині Санта-Клара, цементний басейн, де він плавав, безшерсту мексиканку Ізабель і японського муцика Тутса. Але частіше Бек згадував чоловіка у червоному светрі, загибель Керлі, велику битву зі Шпіцом і всі ті смаколики, які йому колись доводилось їсти. Він не тужив за батьківщиною. Країна сонця стала для нього ефемерним далеким спогадом, який не хвилював його. Значно дужче марилися йому спогади про інше життя, далеке життя пращурів. Завдяки їм усе те, чого він ніколи раніше не бачив, здавалося йому знайомим. А інстинкти (що теж були відгомонами життя тих пращурів), які раніше спали в його мозку, тепер ожили й заволоділи його думками.

Коли він лежав біля багаття й сонно мружився на вогонь, часом йому починало здаватися, ніби це полум’я якогось іншого багаття, де він грівся колись, і поруч він бачив не кухаря-метиса, а зовсім іншу людину. Були в нього короткі ноги й довгі руки, м’язи — як вузлуваті мотузки. Чуприна в нього була довга і скуйовджена, череп від очей до тім’я скошений. Ця людина промовляла дивні звуки й, очевидно, дуже боялася темряви, бо щоразу вдивлялася в неї, стискаючи в руці ціпка із великим камінцем, прив’язаним до його кінця. Той чоловік був майже голий — тільки на спині теліпалася шкура, подерта й пожолоблена од вогню.

Однак його тіло було покрите волоссям: на грудях, плечах, за затиллі рук і на стегнах волосся було густе, мов хутро. Людина стояла не прямо, а нахиливши тулуб уперед і зігнувши ноги в колінах. І в її тілі відчувалася якась дивна пружність, майже котяча гнучкість і напруженість, як у тих, хто живе в постійному страхові перед видимими й невидимими небезпеками.

Іноді ця кудлата людина сиділа біля багаття