Українська література » Інше » Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

Читаємо онлайн Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки
вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.

— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.

— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.

Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.

— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.

Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:

— Ух-ух! Не спить! Так і зиркає на мене!

— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.

Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ — і мерщій геть із саду.

Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня!

А королевич із трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.

— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі. — Може, хоч якось утамую спрагу.

Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.

— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.

Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!

— Пити, пити, — все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.

Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.

Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав із плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.

Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.

— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.

— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста й холодна.

Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.

— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схил на траву та й умерла.

Засмутився дуже королевич, устав і сказав:

— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!

Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!

Та королевич не вернувся назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.

Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися геть непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.

— Пити! Пити! — попросила дівчина.

Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.

Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, і промовила:

— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.

— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!

— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.

— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.

— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.

Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.

Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:

— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.

— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина. — Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.

— Та я ж хочу, щоб ти зо мною в’їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.

Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку,

Відгуки про книгу Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: