Українська література » Інше » Декамерон - Джованні Боккаччо

Декамерон - Джованні Боккаччо

Читаємо онлайн Декамерон - Джованні Боккаччо
добром нашим. Тож скористайся із дарів фортуни, не жени її од себе, а йди їй навперейми, бо як ти сього не зробиш, то не тільки пані наша помре з жалю, а й сам ти потім каятимешся і смерті собі бажатимеш!

Пірр не раз думав над першою розмовою і вирішив, що, коли пані знов пришле до нього Луску, він дасть їй іншу відповідь і згодиться вчинити її волю, коли переконається, що тут нема облуди. Тепер він одказав:

― Бачиш, Луско, мені здається, що всі твої слова справедливі, але я знаю, що мій пан дуже мудрий і хитрий; він звірив мені всі свої справи, і я боюся, що Лідія, може, робить те все з його відома й наказу, щоб тільки ума в мене вивірити. Я упевнюся в її любові лише тоді, як вона виконає три мої схотінки; тоді і я чинитиму у всьому її волю. А схотінки мої ось які: нехай, по-перше, в Нікостратовій присутності уб'є його найкращого яструба, по-друге, дасть мені пелех із мужевої бороди і, по-третє, ― зуб його, та ще й здоровий.

Нелегкою річчю здалися служебці сі три завдання, а панії ― то й поготів. Проте Амур, найліпший розрадник і порадник, казав їй на те діло одважитись, і Лідія дала знати Піррові, що не забариться виконати повністю всі його вимоги, і пообіцяла йому, крім того, що, хоч він і вважає Нікострата за мудрого чоловіка, вона зуміє в мужевій присутності злягтися з ним, Пірром, а потім запевнити мужа, що то йому привиділось.

Діставши таку звістку, Пірр почав ждати, що робитиме пані.

Через кілька день Нікострат спорядив велику учту (він частенько так робив), на яку закликав своїх родовитих друзів; коли вже прибрали зі столів, вийшла з своєї кімнати Лідія, убрана в зелені оксамити і прикрашена дорогими клейнодами; уступивши до гостей у світлицю, вона ― так, щоб бачив Пірр і всі присутні ― підійшла до жертки, на якій сидів улюблений Нікостратів яструб, одв'язала його, нібито хотіла взяти його на руку, а потім схопила за ланцюжок, ударила птахом об стіну і вбила його.

― Гай-гай, жінко! ― гримнув на неї Нікострат. ― Що ти наробила!

Вона нічого йому не відповіла, а, звернувшись до гостей, так сказала:

― Панове, щоб мене образив король, я б і йому помстилась, то мала б я попускати яструбові! Знайте ж, любії гості, що сей яструб довго забирав у мене той час, що чоловіки мають присвячувати жінкам на розраду; скоро, було, світ свіне, як Нікострат уже встає, сідає з своїм яструбом на коня та й гайда в чисте поле, любуватись, як він літає, а мені, молодій та хорошій, ні з ким у білій постелі розмовляти. Не раз уже спадало мені на думку вчинити те, що я допіру вчинила, і лиш одно стримувало мене ― я хотіла зробити се в присутності людей, що могли б справедливо розсудити мою скаргу, а я сподіваюсь, що ви саме такі люди і єсть.

Вислухавши гості її мову і гадаючи, що вона справді так сильне любить свого мужа, засміялись і почали вговоряти роздосадуваного Нікострата:

― Добре, ― казали, ― твоя господиня вчинила, що яструба за таку кривду смертю скарала!

Лідія вернулась до себе в кімнату, а гості тим часом жартами та смішками погамували розгніваного Нікострата. Сеє побачивши, Пірр сказав собі подумки: «Немалий доказ своєї любові дала мені пані для почину; дай, Боже, й далі так!»

Минуло два чи три дні по тому, як Лідія вбила яструба, коли зайшов якось до неї в кімнату Нікострат; вона почала голубити його, жартуючи з ним веселенько. Як на те, чоловік смикнув її шуткома за волосся, подавши їй добру нагоду виконати другу Піррову вимогу: вона схопила його, сміючися, за бороду, сіп! ― і вирвала з неї пелех. Нікострат почав нарікати, а вона йому:

― Чого се ти насупився, чоловіче? Невже сердишся, що я тобі шестірко волосинок із бороди висмикнула? Як ти мене допіру за волосся потягнув, то мені ще й не так боліло!

Отак жартуючи з ним та словами придобрюючись, Лідія заховала обережненько те пасмо, що вирвала йому з бороди, і того самого дня послала його своєму милодану.

Над третьою вимогою Лідії довелось помізкувати довше, та що вона й так була розумна, а Амур ще більше умудрив її, то і тут прибрала способу. У Нікострата в домі було на послугах двоє підлітків з хорошого роду: батьки оддали їх, щоб вони там доброго звичаю набирались; один краяв господареві м'ясиво за столом, другий подавав йому пити. От покликала Лідія до себе тих хлоп'ят та й сказала, що в них, мовляв, із рота тхне, тож нехай, прислужуючи Нікостратові, одвертаються якомога далі од нього та й не кажуть нікому, чому вони так роблять. Хлоп'ята повірили їй і стали робити так, як вона навчила. Тоді вона й питає в Нікострата:

― Чи ти помітив, як тримаються ті хлоп'ята, коли тобі служать?

― Авжеж, помітив, ― одказує Нікострат, ― я навіть хотів був у них спитати, чому вони так роблять.

― Не питай, ― каже жінка, ― я сама тобі скажу. Довго я про се мовчала, щоб тебе не смутити, та бачу вже, що й інші помічають, тож нема чого од тебе приховувати. Річ у тім, що в тебе страшенно смердить із рота ― хто зна, звідки воно взялось, бо перше того не бувало, ― а се дуже неприємна штука, бо тобі доводиться бувати в благороднім товаристві; треба б знайти на се якісь ліки.

― Що ж воно за знак? ― каже Нікострат. ― Хіба, може, в мене в роті зуб який загнився?

― Може, й так, ― одказала Лідія.

Повела його до вікна, веліла роззявити рота, подивилась туди-сюди та й каже:

― Ой, Нікострате! І як ти міг так довго терпіти? У тебе он там один зуб не то надпсований, а зовсім уже гнилий пеньок; як його там зоставити, то він і сусідні здорові зуби позаражає. Треба його мерщій висмикнути, щоб сього не сталось.

― Як ти так гадаєш, ― каже Нікострат, ― то що ж, я згоден; виклич зубного майстра, нехай його вирве.

― Боронь боже! ― одказує жінка. ― Нащо нам той майстер здався? Зуб так стирчить, що я й сама його любісінько витягну. Ти ж знаєш, які ті майстри немилосердні, мені страшно навіть подумати, не то що побачити, як ти їм у руки попадешся. Далебі,

Відгуки про книгу Декамерон - Джованні Боккаччо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: