Декамерон - Джованні Боккаччо

Брати розказали їй коротенько все, про що говорив Аррігуччо, ― про ту поворозку, про бійку тощо. Тоді вона звернулась до чоловіка з такими словами:

― Де видано таке говорити, мужу мій? Навіщо се ти, собі ж на неславу, мене за грішницю даремне виставляєш, а себе за злюку та мучителя, хоч ти насправді не такий? Та хіба ж ти був сю ніч дома, хіба ти спав зо мною? А коли се ти мене бив? Щось я такого не пригадую.

― Як то, мерзотнице! ― впав їй у річ Аррігуччо. ― Хіба ж не разом ми полягали спати? Хіба я не вернувся сюди, коли прогнав твого полюбовника, хіба не набив тебе як слід, не остриг тобі волосся?

― Та ти й не ночував сю ніч дома, ― заперечила жінка. ― Але про се я зараз мовчатиму, бо не маю на те доказів, опріч моїх правдивих слів. А от ти кажеш, нібито побив мене і остриг. Ні, ти мене не бив, нехай подивляться добре всі, що тут є, і сам придивися гаразд, чи є де на моїм тілі хоч який знак од того биття? Та й не раджу тобі здіймати на мене руки, бо, їй же богу святому, як осмілишся коли, то я очі тобі повидряпую! І волосся ти мені не остригав, скільки я знаю, хіба, може, так одрізав, що я й не помітила? Ану ж гляну сама, чи не одрізані в мене коси?

По сій мові зняла з голови покривало і показала всім, що волосся на ній цілісіньке. Як брати її все те почули й побачили, вони обізвались до зятя:

― Що ти на сеє скажеш, Аррігуччо? Ти нам наговорив, що так і отак зробив, а де ж воно? А як ти доведеш, що решта твоїх слів правдива?

Аррігуччо стояв ні в сих ні в тих, і хотів би щось сказати, та не міг ― бачив, що все проти нього обертається. А монна Сізмонда уже до братів своїх з речами вдалася:

― Бачу я, братики, що мушу через нього те зробити, чого досі ніяким світом не хотіла, мушу розказати вам, як він надо мною знущається й коверзує. Я добре знаю: він не вгадав того, що отсе розповів вам, воно й справді було, тільки ось як. Сей добрий, мовляли, чоловік, з яким ви мені світ зав'язали, сей статечний купець, що мав би бути святіший за ченця і честивіший за дівчину, рідко в який вечір не напивається в корчмі та не водиться то з однією, то з другою хльоркою, а я, безталанна, мушу виглядати його до півночі, а часом то й до світа, як ви й самі сьогодні побачили. Я певна, що так воно й було: вчора ввечері він упився та й пішов спати до якоїсь своєї фіндюрки; прочумавшись уночі, він знайшов у неї на нозі ту поворозку та й почав ото витворяти все те, що вам розказував, а тоді вернувся до неї, набив її добре, обстриг та, не прийшовши ще як слід до тями, уявив собі (та й досі ще, мабуть, уявляє), що він то зі мною таке зробив. Придивіться до нього добре, він іще й тепер нетверезий. Та вже що він там на мене не набалакав поп'яну, я йому прощаю, та простіть же йому й ви.

Сеє почувши, її мати зняла цілий гармидер:

― Е, ні, дочко, тут прощати не годиться! Убити б його треба, прости господи, сього противного несвідомого пса, що негоден жити з такою жінкою, як ти. Чи ти ба! Він так тобою поневіряє, мовби з грязі тебе взяв! А нехай він тричі западеться! Дожилися, що мусимо слухати дурного верзякання якогось задрипаного купчини, що вилупився десь на хуторі в свинячому хліві, ходив у сіряку та в штанях, як дзвіниця, ще й перо ззаду, а як наскріб уже трохи грошенят, то давай йому жінку-шляхтянку, та ще й неабияку, уже він герб собі заводить та чваниться: «Я роду такого й перетакого, мої предки те й перете зробили!» Не послухали мене сини, не оддали тебе за того сватача з графського роду Гвідів (а можна було б зробити се почесно і з невеликим віном), а випхнули за сеє золото, що паскудить тебе, найкращу й найчеснішу жінку в Флоренції, потягухою тебе, не соромлячись, узиває, нібито ми не знаєм, яка ти єсть! Як на мене, то, клянуся Богом, я такого б дала йому чосу, що довіку не забув би!

І, обернувшись до синів, вела далі:

― Казала ж я вам, сини мої, що такого не може бути. А ви чули, як сей милий зятьок вашу сестру шанує? Крамар, салогуб нещасний! Та бувши вами, щоб він оце таке сказав і зробив, я доти б не заспокоїлась, доки б його в порох не стерла! Та щоб була я мужчиною, я зроду б сього не попустила! А, бий тебе божа сила, п'янюго капосний, безстиднику нікчемний!

Як сини її все те побачили й почули, заходилися на всі заставки лаяти Аррігучча, мов послідущого лайдака, а вкінці сказали йому:

― Ну добре, на сей раз ми тобі прощаємо, бо ти поп'яну таке зробив. Але гляди: як іще коли щось таке почуємо, то за все зразу оддячимо. Шануйся ж, коли хочеш жити на світі!

Сеє сказавши, пішли собі додому.

Аррігуччо довго ще стояв, мов очманілий, не знаючи, чи то справді таке було, чи то йому приснилось, і більше вже не чіплявся до жінки, не говорив їй ні слова. А вона завдяки своїй кмітливості не тільки з тої халепи викрутилась, а ще й забезпечила собі можливість і далі робити все по своїй волі, не боячися чоловіка.

Оповідка дев'ята

Лідія, Нікостратова дружина, кохає Пірра і, щоб переконати його в сьому, виконує три його схотінки, а потім утішається з ним у присутності Нікострата, запевняючи мужа, що то йому ввижається

Так усім сподобалась Неїфілина оповідка, що дами не могли втриматись од сміху і додали до неї чимало уваг, хоч король не раз закликав їх до спокою і вже наказав Панфілові оповідати далі. Коли всі замовкли, Панфіл почав такими словами:

― Я не думаю, шановнії мої дами, що є на світі така трудна