Теорія літератури - Соломія Павличко
Декілька років існування МУРу, його організаційна і видавнича діяльність, його ідеологія і літературні дискусії, нарешті, його розкол і розпад в 1949 р., безперечно, належать до найбільш плідних, інтелектуально напружених періодів української літературної історії нашого віку. До розпаду організації спричинилася головним чином група Державина і Ореста («Світання»), виступивши проти основної ідеологічної настанови Шевельова, яка мала б об’єднати всіх членів МУРу навколо творення «національно-органічного» стилю української літератури.
Не менш важливим фактором було й те, що в кінці 40-х років багато хто з табірних колеґ-літераторів і колишніх учасників МУРу роз’їхалися, попрямувавши здебільшого до США й Канади. Орест залишився в Німеччині. Жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки зовсім малими тиражами, переважно на пожертви меценатів та друзів, заробляв перекладами. Займався редакторською роботою, підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Cataleption» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про Зерова, Филиповича і Драй-Хмару «Безсмертні» (1963), якого сам вже не встиг побачити.
У 1951 р. еміґраційна літературна громадськість відзначила п’ятдесятиліття поета. В ювілейних статтях з’явилися помпезні похвали на зразок «прапороносець української духовності», «співець найшляхетніших поривів людської душі» і навіть «щирий патріот». Останнє визначення пояснювалося бажанням виправдати Ореста, якому не раз закидали те, що він не писав відверто громадянських творів, відмовився від національної тематики і «органічної» національної стилістики.
У 1963 р. поет помер у тому ж таки Авгсбурґу.
Михайло Орест — автор п’яти поетичних книжок Перша — «Луни літ» — видана «Українським видавництвом» Львова — Кракова в 1944 р. Далі були «Душа і доля» (видавництво «Брама Софії», Авґсбурґ, 1946), «Держава слова» і «Гість і господа» (вийшли майже одночасно в 1952 р. у Філадельфії); нарешті, останню, посмертну збірку «Пізні вруна» підготував уже не автор, а Ігор Качуровський, і опублікував її в Мюнхені 1965 р.
Переклади Михайла Ореста становлять другу, не менш важливу частину його спадку. Вони демонструють непересічну освіченість (Орест перекладав з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов)[983], а також рафінований смак при доборі творів і вишукану культуру слова. Він перекладав головним чином поезію. Рідше — прозу. Серед його поетичних перекладів — чимало шедеврів. Крім того, вибір імен і творів може служити ключем до розуміння ориґінальної творчості поета, котрий не писав статей і не турбувався самороз’ясненнями. Переклади Ореста не були холодно-об’єктивним відтворенням ориґіналу, а при повній точності становили акт творчості, який мав збагачувати українське словесне мистецтво, органічно поширювати його мовні, інтелектуальні та естетичні можливості.
У короткій післямові до антології європейської поезії «Море і мушля» (Мюнхен, 1959) Орест знайшов за потрібне захистити свою попередню антологію — французької поезії, якій один рецензент закинув відсутність багатьох імен. Водночас тут він обстоював також свою ідею про роль перекладної літератури в національній літературі: «Антології чужої поезії складаються для власної національної літератури, вливаються в її річище і ні в яке інше. Перекладна література… входить у склад національної літератури тому, що основною і глибоко інтимною ознакою останньої є мова».
Переклади Ореста з європейських літератур і його ориґінальні вірші перебувають у такій органічній співзвучності, що деякі переклади іноді можуть здатися віршами самого Ореста, а вірші — перекладами з інших мов.
Поезія Михайла Ореста дотепер недооцінена літературознавцями і не оцінена читачами. Дискусія серед «табірних» поетів і критиків, яка почалася 1945 р., значною мірою заторкнула його творчі принципи. Як уже згадувалося, головним пунктом «ідеології» Шевельова було творення «національно-органічного» стилю в українській літературі. У цьому сенсі він заперечував неокласиків, вважав першорядним завданням літературного процесу «розтрощити раціоналізм неокласицизму»; поезія ж Ореста, на його думку, свідчила про «розклад» неокласицизму. Шевельов приписував «Світанню» і, відповідно, Орестові «європеїзаторсько-епігонську настанову», а його опонент професор Володимир Державин закидав Шевельову «плужанство» і навіть марксизм і твердив, що національна культура — це, по-перше, мистецтво, а вже потім національне, по-друге, втілення не форми, а духу нації. Чи не найширше Державин виклав свої погляди у передмові до «Сонетаріуму» Миколи Зерова.
Пізніше Юрій Шевельов переглянув свою позицію і написав про це у вступній статті до своєї книжки «Не для дітей» (1946): «У своїх нападках на основну Шерехову тезу — про царство національно-органічного стилю в літературі, що мав прийти й возсіяти царством новим, — Державин був тисячу разів правий». Орест, який не виступав з естетичними заявами, — адже Державин захищав у своїй «ідеології» і його, — складав на своїх опонентів епіграми, котрі здавалися йому вбивчими[984]. Вдалі і невдалі відблиски полеміки проглядаються і в афоризмах Ореста, друкованих під назвою «З записів у нотатнику» в різних числах журналу «Україна і світ», що виходив у Гановері в 50—60-х роках.
Після смерті Михайла Ореста майже автоматично зарахували до класиків, і дискусії на Заході про нього, по суті, закінчилися. А в Україні ніколи й не починалися. Однак проблема залишилася невирішеною. Хто цей письменник, який так явно не вписується в маґістральну лінію української поетичної естетики? Про якого в Антології сучасної української поезії на Заході «Координати» (Нью-Йорк, 1969) сказано, що це «поет, який закриває, радше ніж відкриває, добу»? І про яку, власне, добу йдеться?
Навіть побіжно переглянувши п’ять його поетичних книжок, можна помітити безперечну єдність стилю і естетики. А за стилем прочитати обриси раціонально побудованого інтелектуального світу. Не випадково автор так ретельно укладав свої вірші в збірки не за хронологічним, а за логічним порядком.
Дві перші книжки, «Луни літ» і «Душа і доля», складаються головним чином з віршів, писаних у 30-і роки, вдома. В еміґрації поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових творів.
Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б назвати заголовком першого циклу «Луни літ». Це — Anima Errans, світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе, яке бродить довкола його дому. Майже нічого реального, жодних історичних паралелей. Здається, поет перебуває у самодостатньому світі своєї душі. А вона в силу тільки їй відомих причин така самотня і нещаслива. І поетичний зір бачить навколо себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами — 1934, 1937, 1938, 1939, — легко збагнути, чому поет помічає лише «голе і пустельне поле», чому думає, що «владарем світу є зло», чому говорить:
Прийдешнє — пуща, в пітьмі вся, німа;
Стежки — слова, та слів у ній нема.
Ти йдеш: навколо тьма і тьма.
Одне ти знаєш: тиха і смутна,
Тебе по той бік пущі жде
