Теорія літератури - Соломія Павличко
The cultural discourse was never so complicated and polyphonic as it has now become. The above-mentioned writers stand in the literary center. However, there are some other points worth mentioning by way of providing some background on the new setting for Ukrainian literature.
Mass culture, which never existed in Ukraine, but which is quickly growing, is an interesting social phenomenon. There are at least two kinds — the first, populist, originally Ukrainian; and the other, cosmopolitan, which is formed along Western, mostly American, lines.
The paradigm of populist mass literature consists of an idealization of the past, the village and the peasant community, the mother and religion as the foundation of morality. Stylistically, this involves imitations of different forms of folk art, folk songs, tales, legends, and the Bible. It imposes its system of restrictions and norms of social and gender behavior. Everything inside the system, everything local, «ours» is seen as positive; everything outside the system, foreign, not Ukrainian, is bad. The idea of national authenticity and spirituality is at its center. Evil came from outside; Ukrainians themselves are innocent.
This second kind of mass culture, based on Western models, promoting sex and violence, has an enormous audience in the former Soviet countries, since it offers a primitive outlet for the destructive energy, the anger, brutality and violence of everyday life.
Ukrainian literature is experiencing critical changes. The emergence of black humor inevitably suggests a crisis of values. On the other hand, linguistic and stylistic experiment signals considerable aesthetic development. Inevitably, the culture will tire of negation for the sake of negation, experimentation for its own sake, and literature for the sake of language. And then, literature will begin. It is difficult to predict what this new period will be like, but one thing is certain: we are witnessing a radical transformation, characterized by a complete upheaval of categories, a blurring of all boundaries. At this moment, we can’t discern progress from crisis, the beautiful from the ugly, the moral from the immoral. Where we stop, no one knows.
1994
Михайло Орест, поет лісу
Поезія ускладнених, подвійних, до того ж свідомо творених словесних знаків для української літератури не характерна. Впродовж останніх двохсот років наша література переважно плекала інші стилі й форми. Причина зрозуміла. Література бездержавної нації довго не могла дозволити собі розкіш «голого» інтелектуалізму чи естетства, коли треба було кликати до бою або пробуджувати і вчити народ.
Однак навіть найлогічніша літературна історія складається з відхилень, і одним з таких відхилень була творчість Михайла Ореста. Вона не лише доповнила головну, маґістральну тенденцію української поезії у найвідповіднішій для цього формі — у формі конфлікту з нею, а й засвідчила новий, вищий рівень філософської й естетичної зрілості цілої культури.
Попри легку філігранність форм (це — легкість не простоти, а довершеності), Михайло Орест належить до складних поетів. Адже принципово говорить непрямо, культивує інтелектуальну ускладненість, будучи внутрішнім вигнанцем за натурою і за свідомим артистичним вибором, а не тільки за обставинами долі. Але й роль обставин колосальна — поет прирікає себе на мовчання, не спромігшись уславити реальність у вигляді колгоспів чи керівної партії. Відповідно, він не має жодної надії на розуміння критиків і читачів удома й надто великої надії на таке розуміння в еміґрації. Вдома знає: друкувати свої вірші — все одно що самохіть підписувати собі вирок. А за кордоном бачить: для більшості завдання поезії — наближати становлення Української держави, а не засвідчувати якусь далеку від життя «державу слова».
Відмовившись від публікацій у радянсько-сталінській Україні, Михайло Орест парадоксальним чином віднайшов свободу. Його самодостатній поетично-філософський світ міг жити за власного логікою, не зважаючи на політичні й ідеологічні закони. Михайло Орест сповідував стоїцизм і не був борцем, а тому не мусив капітулювати, зрікатися обраних позицій. Власне, тому ніколи не програвав. Він обрав свій шлях у житті й поезії. Він був аристократом духу, ідеалістом, інтелектуалом-європейцем і, відмовившись від задоволення побачити свої вірші надрукованими при сталінському режимі, міг вільно культивувати літературний аристократизм і естетизм. Він не був щасливим і прожив нелегке життя. Але хто міг бути щасливим, маючи талант і одночасно нещастя жити у великому концтаборі? І ті, що заслужили від системи нагороди, і ті, що внутрішньо чи відкрито не визнали її, і ті, кому вдалося втекти від неї, були однаково приречені на трагічну долю.
Біографію Михайла Ореста ще, безперечно, напишуть і дослідять. Адже ця постать надто масштабна у своїй ориґінальності. Спинюся тільки на головних її моментах. Отже, Михайло Зеров (Орест — псевдонім, яким підписувалися твори) народився 1901 р. у Зінькові на Полтавщині, в родині педагога Костянтина Зерова. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. Крім двох славних у майбутньому поетів, у сім’ї було ще три сини (двоє з них стали вченими в галузі природничих наук) і дві дочки. Закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у різних містах. З 1924 р. жив у Києві. З молодих літ цікавився східною, передовсім індійською філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні ориґінальних віршів не друкував, хоча писав їх зі студентських років. Щоправда, пробував публікувати свої переклади. Був двічі заарештований, побував у таборах та на засланні. Перед початком війни звільнений, опинився у Вінниці, потім у Львові, потім у таборі біженців у Авґсбурґу.
У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, еміґрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом.
У баварському місті Авґсбурґу, де опинився Орест, у січні 1946 р. відбулася конференція МУРу — Мистецького українського руху. Ця організація, заснована кількома місяцями раніше, мала об’єднати українських літераторів, котрі потрапили на Захід. МУР очолив Улас Самчук, ідеологом організації став Юрій Шерех (Шевельов). Тут, в Авґсбурґу,
