Декамерон - Джованні Боккаччо

Дехто, правда, каже, ніби монна Тесса знала, що Джанні буде, і повернула була ослячу голову мордою до Ф'єзоле, та один парубок, що проходив поуз виноградник, ударив по тій голові палицею: крутилась вона на тичці, крутилась та й повернулась у бік Флоренції. Федеріго пішов по тому знаку до коханки, а вона буцімто так мару замовляла:

― Маро, маро, хай тобі добро! То не я ослячу голову повернула, а якась дурна мачула, що я не бачила й не чула, іди в луги, на комиші, мене і Джанні не страши!

А Федеріго нібито так і пішов, без вечері й ночлігу.

Одна моя сусідка, жінка вельми стара, казала мені, що й те, й те ― правда, вона про те сама чула, як іще дівувала. Тільки друге було не з Джанні Лоттерінгі, а з іншим Джанні, на прізвище ді Нелло{238}, що жив коло брами святого Петра і був не меншим дурнем, ніж його тезко.

Отож, любії мої подруги, вибирайте собі з сих двох замов, яка вам більше до вподоби, а хочете, то запам'ятайте обидві: вони дуже в такій справі помагають, як ми те знаємо з досвіду; може, й вам колись у пригоді стануть.

Оповідка друга 

Перонелла ховає коханця в кадуб, як муж вертає додому, привівши покупця на того кадуба; жінка каже, що вже продала його чоловікові, який заліз усередину, щоб подивитись, чи він кріпкий; коханець вилізає і, велівши господареві вискоблити кадуба, забирає його потім до себе

Усе товариство аж лягало од реготу, слухаючи Еміліїної оповідки, а замову похвалили як спасенну і помічну. Як добігла вона кінця, король велів оповідати далі Філостратові, і той почав такими словами:

― Ласкавії мої пані, мужчини, а надто жонаті, викидають вам щоденно безліч усяких коників, тож як жінка встругне коли яку штуку чоловікові, ви не тільки маєте бути задоволені, що таке сподіялось (байдуже, чи з вами, чи з ким іншим), а й повинні самі ходити і всюди про те розповідати, щоб ми зрозуміли, що коли наш брат не дурний, то й ваша сестра не без розуму. Се принесе вам немалу користь, бо відомо, що мудрий мудрого не так-то легко зважиться ошукувати. Немає сумніву в тому, що після сьогоднішньої нашої бесіди мужчини задумаються над тим, чи не слід їм бути трохи більше поміркованими в тих штучках, бо й ви, аби тільки хіть, на всякі витівки здатні. Тим і хочеться мені розказати всьому товариству, як хитро, мудро і недорогим коштом вивернулась од чоловіка одна молодичка, жінка низького, мовляли, стану.

В не дуже давні часи один бідний неаполітанець узяв собі за жінку хорошу та вродливу дівку на ймення Перонелла{239}, та й жив із нею, лиха прикупивши: сам ходив по людях мулярувати, а вона дома пряжу пряла. Якось упала та Перонелла в око одному молодому фертику: закохався він у неї та й почав до неї так і он як підсипатись, аж поки не добився її любові. Про сходини вони домовились таким чином: коханець мав підстерегти, коли чоловік виходив рано з дому на роботу (або шукати найму), а потім сміло йти до неї, бо вулиця Аворіо{240}, де вони жили, ― була майже безлюдна. Так зустрічались вони не раз та й не два.

Проте одного ранку сталось так, що тільки Джаннелло Стріньяріо{241} (так звали того фертика) прийшов до Перонелли, як муляр, що звичайно сходив з дому на цілий день, повернувся чомусь через малу часину додому; побачивши, що хатні двері замкнені зсередини, він постукав, а постукавши, сказав собі подумки: «Хвала тобі, Господи, вовіки і віки. Хоч ти зробив єси мене бідняком, та втішив зате доброю і чесною молодицею. Бач, скоро я з дому вийшов, зразу замкнулась, щоб ніхто до неї не чіплявся».

Перонелла, почувши, що вернувся чоловік (вона впізнала його по стуку), сказала коханцеві:

― Ой лелечко, Джаннелло, я пропаща! Якась лиха година принесла мого чоловіка, нехай йому абищо! Що воно за знак? Адже раніше він ніколи не вертався в таке урем'я: чи не забачив, буває, тебе, як ти до мене йшов? Та вже будь що буде, лізь, ради бога, в он той кадуб, а я піду одчиню; побачимо, чого се він так рано повернувся.

Джаннелло миттю вліз у кадуб, а Перонелла одчинила чоловікові двері і сказала йому з серцем:

― Що се за новина така, що ти так рано додому вернувся? Ти, бачу, зовсім сьогодні од роботи одникуєш, що й справилля своє сюди приніс, а з чого ми житимем, звідки на хліб дістанемо? Невже ти думаєш, що я дозволю тобі однести в заставу свою святну спідницю та інше суплаття? А я, дурна, пряду вдень і вночі, що вже й пучки собі поодпрядала, ― хоч на оливу, може, зароблю, щоб було чим світити. Ей, чоловіче, чоловіче! Усі сусідки дивом дивуються і глузують із мене, що я так убиваюсь, а ти повернувся додому та й ручки склав, аби не робити!

Сеє сказавши, попустила слізки, а потім провадила далі:

― Ой лиха ж моя година та нещаслива, в недобрий час я вродилась, в недобру пору віддалася! Траплявся мені путящий парубок, так я не захотіла, а вийшла за такого ледаща, котрий мене нітрохи не цінує і не шанує. Людські жінки заводять собі полюбовників, хто по два, а хто й по три, гуляють із ними всмак, а чоловікам на осиці кислиці показують, а мені, безталанній, за те, що я чесна і того гріха цураюсь, така гірка судилася доля! Хіба й собі принадити якогось джиґуна, як то інші молодиці роблять! Уважай гаразд, чоловіченьку, якби я того захотіла, знайшла б із ким душу обавити, бо не один панич уже до мене підкочувався і грошей обіцяв, і уборів, і клейнодів усяких, чого завгодно, та не поквапилась я на те, бо чесного роду дитина. А ти додому мерщій приходиш, замість діло робити!

― Жінко моя люба! ― одвітує їй чоловік. ― Не журися ти, Богом живим тебе прошу! Знаю добре, яка ти в мене єсть, і сьогодні в тому ще дужче впевнився. Бач, я таки й пішов був на роботу, а ти, мабуть, не знаєш, як не знав того й я, що нині в нас празник святого Галеона{242} і ніхто не працює,