Теорія літератури - Соломія Павличко
І. Костецький не любив патріархального, архаїчного, відсталого, йому не подобалося власне старослов’янське ім’я, хоча він якось зауважив з цього приводу: «Мене мама так назвала не з патріотичних міркувань, а з мотивів екзотики»[949]. Далі: «Мене справді звуть Ігор, — а мого батька до того ж, як на злість, В’ячеслав…» (С. 151).
У Києві він закінчив семирічку (1928). Здобувши театральну освіту, в 30-і роки працював режисером у Ленінграді, Москві та на Уралі. Любов до театру і широка обізнаність із його історією, зокрема й історією російського театру, відчуватиметься в критиці пізніших років. У 1956 р. в Мюнхені вийшла його невелика розвідка про К. Станіславського, написана російською мовою.
Однак головна ланка його багатогранної діяльності припадає на повоєнні роки, вона почалася в таборах для переміщених осіб, передовсім в організації МУРу. Він був в ініціативній групі і в першому правлінні МУРу, виголошував програмні доповіді на всіх його з’їздах та конференціях («Український реалізм XX сторіччя», доповідь на Першому з’їзді МУРу, грудень 1945; «Суб’єктивізм у літературній критиці», доповідь на конференції в Байройті, жовтень 1946), під рубрикою МУРу в жовтні 1946 р. видав альманах «Хорc».
І. Костецький залишився в Німеччині і після від’їзду переважної частини української еміґрації, друкувався в німецьких та американських україномовних періодичних виданнях 40—60-х років («Заграва», Авґсбурґ; «Арка», Мюнхен; «Україна і світ», Гановер; «Київ», Філадельфія), а також працював на німецькому радіо. Він одружився з письменницею Елізабет Котмаєр (1902—1983) і разом з нею впродовж багатьох років керував власним видавництвом «На горі», котре публікувало українських авторів, але головним чином переклади європейської літератури українською мовою. Останні двадцять років він прожив з дружиною у невеликому містечку Швайкгайм неподалік від Штутґарта, де їх обох і поховано.
Твори І. Костецького ніколи не виходили більш-менш повним зібранням, їхня бібліографія відсутня. Хаотичне приватне життя письменника було загадкою для його оточення, його біографія відома лише пунктирно, а приватний архів зберігається у Німеччині.
Спочатку творча діяльність І. Костецького вражає його багатоликістю. Переповнений енергією, амбітними й іноді фантастичними творчими планами (один час він працював над великим німецькомовним романом, якому належало перевернути німецьку літературу), мав серйозні міжнародні творчі контакти, був новатором у сфері стилю, українською літературою не засвоєного (потік свідомості, театр абсурду тощо), був не тільки ориґінальним письменником, котрий апробував усі жанри, а й невтомним видавцем та редактором. В останній галузі його можна згадати хоча б редакцію «Доктора Серафікуса» В. Домонтовича (Мюнхен, 1947), здійснену ним під псевдонімом Юрія Корибута, або «старого» (1919) перекладу Богдана Лепкого драми Оскара Вайлда «Саломея» (Новий Ульм, 1957), і, нарешті, найвідоміша його праця — літературне редаґування Біблії, виданої василіянами (Рим, 1963). Остання праця, крім усього іншого, натхнена його тривалим, захопленим інтересом до католицизму.
Він мав окреслену візію про той шлях, яким мала розвиватись українська література й культура. І, власне, вся його хаотична, на перший погляд, діяльність підпорядковувалася цій думці. Головна її суть зводилася до наміру революціонізувати, інтелектуалізувати, модернізувати українську літературу, її мислення і стиль письма, підтягнути її до домінуючого в XX столітті напряму — модернізму, назавжди покінчивши з ненависним для І. Костецького народництвом. Ця настанова єднає його з такими мало схожими на нього колеґами, як Михайло Орест чи Віктор Петров (Домонтович).
І. Костецький поступово розробив своє розуміння модерного мистецтва (не просто сучасного чи новочасного, а такого, що відображає окреслену філософію модернізму). Модернізм, звичайно, має своїх патріархів. Двох із них — Езру Павнда та Т. С. Еліота — саме І. Костецький відкрив українським читачам. (Збереглося його листування з обома.) І його концепція модернізму так само виходила в головних своїх засадах із загальноєвропейських, сформованих у міжвоєнний час ідей, концепцій і мистецької практики.
Його погляди здобули відображення уже в ранніх критичних творах, зокрема у рецензії «Свій білий світ» на нову книжку поезій Василя Барки (Арка. — 1948. — № 3—4) чи у відкритому листі до доктора філософії та визнаного майстра поезії Ол. Бабія, де він закликає: «Не шукайте втіхи в позавчорашніх піснях, не заспокоюйтеся в милуванні заскорузлим побутом…»[950] і різного роду патріархальщиною, що є найбільшим злом для літератури. Для І. Костецького «модерне мистецтво» мало бути нереалістичним, надчасовим, понаднаціональним, синтетичним, новим за «художньо-технічними термінами». Його концепція модерного мистецтва найповніше викладена в статті «Тло поетичної місії Езри Павнда», яка правила за передмову до єдиного на наш час українського видання найбільш контроверсійного поета XX століття (Мюнхен, 1960). Саме такі думки лягли в основу його власної творчості, дуже часто шкодячи їй своїми заздалегідь сформованими приписами й часом абсурдними теоретичними настановами.
Поезія становить чи не найслабшу частину спадщини І. Костецького. Вірші його експериментальні, лабораторні, але по суті вторинні. Як поет він так і не знайшов свого голосу, хоча, безперечно, знайшов його як перекладач поетичних творів. Свою першу п’єсу «Спокуси несвятого Антона» писав з листопада 1945 по березень 1948 р., надіслав її на конкурс, оголошений мюнхенським журналом «Рідне слово», і п’єса справила на членів журі (В. Дорошенка, В. Радзикевича і О. Грицая) шокуюче враження. Останній у своєму критичному відгуку порівнював її буквально з маячнею божевільного. Насправді це був експериментальний твір у дусі театру абсурду, де світ розщепився на химерні уламки, а люди в ньому — дійові особи якогось незрозумілого й нерозумного спектаклю, що розігрується групкою лицедіїв.
На конференції МУРу в Майнц-Кастелі в листопаді 1947 р. І. Костецький зачитав свою наступну драму «Близнята ще зустрінуться». (Вона була опублікована 1948 р. в другому числі журналу «Арка».) У п’єсі тема «театральності» як головного філософського принципу життя кристалізувалася в дійстві, названому в пролозі «маскований бал під Новий рік під час окупації». Пізніше Ю. Шевельов зауважив, що тут майстерність драматичного сюжету «доведена мало не до віртуозності»[951]. І. Костецький опублікував ці два драматичні твори, а також одну велику п’єсу «Дійство про велику людину» (1948) у збірці «Театр перед твоїм порогом» (Мюнхен, 1963).
Під час війни письменник захопився прозою, друкуючи її в табірній періодиці[952]. Проза входила також у збірки «Оповідання про переможців» (1946), «Там, де початок чуда» (1948). І. Костецький прагнув прикласти і в цьому жанрі загальноєвропейські естетичні пошуки і новації. Звичайно, він не міг писати так, як Панас Мирний, але не міг і так, як Джойс, не ризикуючи збитись на копіювання. І його прозу іноді псувало саме те, що виявлялося згодом її здобутком. Ось як автор інтерпретує свою повість «День святого»: «У повісті є мимовільні літературні впливи і є свідомі ремінісценції.
