Українська література » Інше » Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон

Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон

Читаємо онлайн Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон
щодня марно вдивлятись тобі:

Дивишся, мов на чужу. Щоб собі подобатись нині,

   Ти учорашню забудь — ту, що з волоссям була.

Зіллям його не зсушила суперниця, ні в гемонійській{53}

[40]   Хвилі волосся твого відьма не мила стара;

Хворості тут не було (хай летить на ліси та на гори!);

   Не поріділо воно й через якийсь наговір —

Бачиш добре тепер — ти сама його занапастила,

   Мазь на погибель йому приготувала сама!

Може, пришле з Германії хтось полонянок волосся —

   Буде прикраса й тобі — здобич, узята в боях.

Хто лиш похвалить — ти паленітимеш: «Куплену вроду, —

   Будеш корити себе, — схвалюють, а не мою!

Хвалять якусь там германку в мені, а скільки, бувало,

[50]   Щирого захвату слів, горда, я чула сама!..»

Горе!.. Не втримує сліз; обличчя правицею, бачу, —

   Все воно жаром пашить, — хоче прикрити вона.

Рештки волосся — в подолі тепер… Бере його в руки…

   Не у подолі — гай-гай! — на голові б йому буть!

Та не журись! Твоя шкода поправна: волосся природне,

   Що на голівці твоїй, скоро хвалитиму знов.

15

Шепчеш мені, що марную літа свої, заздросте жовта:

   Та твоя пісня, мовляв, — вдачі лінивої плід;

Що, як діди, як батьки, у розквіті сил молодечих

   Я не бажаю собі слави походів{54} курних;

Що не вивчаю законів нудних і на форум невдячний

   Не виставляю промов, щоб оцінили там їх?..

Все це іде в небуття! Я ж — вічної слави шукаю,

   Щоб моя пісня була завжди в людей на устах.

Іда допоки стоїть — буде жити співець меонійський{55},

[10]   Поки стрімкий Сімоент хвилю до моря жене.

Житиме й з Аскри поет, поки соком повниться гроно,

   Поки на ниві під серп колос Церери іде.

Та й Баттіада ім’я немовкним буде у світі:

   Слави майстерністю він — не даруванням зажив.

Так і Кекропа котурн на сцені не знатиме зносу.

   З сонцем і місяцем вік буде тривати й Арат.

Раб допоки — брехун, хитра — звідниця, батько — суворий,

   Звабна — жінка чужа, житиме доти й Менандр.

Енній, невправний іще, поривний Акцій широку

[20]   Славу собі здобули, що протриває віки.

Хто б то Варрона забув і перше судно, й Есоніда,

   Що за руном золотим славний очолив похід?

Так і високий Лукреція хист: хіба як настане

   Цілому світу кінець, відгомонить його спів.

Тітір, плоди й Енеєва міць будуть жити у книгах,

   Поки над світом усім головуватиме Рим.

Доки ще факел і лук — оружжя в руках Купідона,

   Житимуть доти й твої, вчений Тібулле, рядки.

Буде відомий і Галл на крайньому Заході й Сході —

[30]   Буде відомою з ним — і Лікоріда його.

Тож коли час-руйнівник і ті скелі з’їдає, й залізний

   Плуга терплячого зуб — смерті не знають пісні.

Хай же уступлять пісням усі влáдарі, їхні тріумфи,

   Й золотоносний Таг{56}, славні його береги.

Люд хай пусте подивля, мені — аби злотоволосий

   Феб зі свого джерела щедро раз по раз черпав.

Лиш би зелений вінчав мене мирт, що морозу боїться,

   Лиш би ось те, що пишу, радо коханець читав.

Заздрість живих поїдає живцем; умремо — відступає.

[40]   Кожен, яку заслужив, матиме шану тоді.

Так-от і я, коли спопелить мене жар похоронний, —

   Житиму: в пісні моїй — частка найкраща моя.

Книга друга

1

Склав я і це, син водами славного краю пелігнів,

   Я, хто й своє оспівав байдикування — Назон,

Так сам Амур повелів. Тут не місце вам, жони поважні, —

   Зразу кажу: не для вас ці легковажні рядки —

Спрагла обранця свого наречена мене хай читає,

   Хай — недосвідчений ще, в першій любові, хлопчак.

А з юнаків хтось, що, як і я, поцілений з лука,

   Вгледівши в вірші тому щось від своєї жаги,

«Як це, — хай подивується він, — міг поет той учений

[10]   Знати пригоди мої, щоб оспівати їх так?»

Я ж про небесні бої, про сторукого Гігеса, тямлю,

   Співом озвавсь голосним (не бракувало снаги!) —

Як відплатила Земля і як опинивсь на Олімпі

   Й разом із Оссою впав із височин Пеліон{57}.

Мав я і хмари, й грім у руці з Громовержцем нарівні —

   Гримнути б добре він міг, неба свого захисник!

Та не впустила любка мене — й громи я зневажив,

   Про Громовержця забув — вилетів із голови.

Вибач, Юпітере! Зброя твоя ні на що не згодилась:

[20]   Двері глухими були навіть до грому твого.

Тут я за зброю свою — за вмовляння, елегії взявся,

   Ласкою слів подолав твердість сувору дверей.

Пісня{58} спроможна стягти навіть місяця роги криваві

   Й Фебових білих, мов сніг, коней вернути назад;

Пісня отруйну змію може збавити вбивчого зуба,

   До свого витоку знов здатна погнати ріку.

Будь-які засуви пісня зіб’є — і навстіж розчинить

   Будь-які двері, хоча б тесані з дуба були.

Що то мені б дало — вславляти Ахілла прудкого?

[30]   Чим допоміг би мені той а чи інший Атрід{59}?

Чим — у боях, дорогах гартований? Чим — нещасливий

   Гектор, що тіло його коні в пилу волокли?..

Інша річ — та, що славлю в піснях ясну її вроду:

   Радо сама йде до рук — винагорода співця.

Щедра для мене платня! Прощавайте, героїв імення!

   Вашої величі блиск, вірте, не вабить мене!

Відгуки про книгу Любовні елегії. Мистецтво кохання - Публій Овідій Назон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: