Всіх, в кого Батька богів міг обернути Амур.
Нині вже я не тремчу: зцілився, врешті, душею —
[10] Вже до обличчя твого не прикипає мій зір.
В чом тут річ?.. А в тому, що ти… жадаєш оплати —
Й серцем до тебе тому якось я враз охолов.
Поки ти щира була, я любив тебе — душу і тіло;
Нині ж пороком душі вражене й тіло твоє.
Глянь на Амура — голе хлоп’я, мале ще, невинне,
Навіть одежі нема — світиться тілом усім.
Сина Венери велиш до рахунків брудних залучати?
В нього, щоб кинуть мідяк, пазухи навіть нема.
До навісних ні Венера, ні син її воєн нездатні, —
[20] Їм і не личить платня, невойовничим богам.
Ну а повія — з будь-ким, лише б у ціні їм зійтися,
Ляже за будь-який гріш, кривдниця тіла свого.
Втім, проклинає й вона захланного звідника владу:
Що ви з охотою, те — з примусу робить вона.
От ви тварин нетямущих візьміть, на них подивіться:
Тут вони (чи не ганьба?) наче мудріші від нас.
Таж ні кобила з конем, ні корова з биком не за плату
Сходяться; даром баран обрану має вівцю.
Жінка, вона лиш одна, чоловіка обскубає радо,
[30] Платять за ніч тільки їй, можна купить лиш її.
А продає — що смакує обом, чого прагнуть обоє,
Лиш нагороду чомусь не розділяє на двох.
Чом же любов, жадану обом, від обох їх залежну,
Та — чомусь продає, той — лиш купує чомусь?
Чом же на шкоду мені, а тобі — на зиск насолода,
Хоч, аби мати її, — діяти треба обом?
Зле, коли свідок підплату бере — й ламає присягу,
Зле, як поповнення жде скринька хапуги-судді,
Сором, коли бідака за гроші суддя захищає,
[40] Сором — коли на брехні гроші згромаджує суд.
Сором множити статок батьків оплатою з ложа,
Сором, як врода твоя — крамом і зиском стає.
Те, що не має ціни, — по праву оціненим буде,
А продається любов — зайва віддяка тоді.
Хто щось купив, той вільний уже: сплативши належне,
Тут же твоїм боржником бути він перестає.
Не поспішайте, красуні, за ніч платню призначати:
Зиск, що із брудом прийшов, брудом і буде для вас.
Чи помогли самій жриці{42} колись наручні прикраси? —
[50] Тих же сабінян щити стали могилою їй.
Лоно, що з нього на світ появивсь, прорізав залізом
Син{43} — на це вбивство жахне через намисто пішов.
Інша річ — багачі. В них не сором брати дарунки:
Щоб одарити когось — є з чого їм зачерпти.
Так із рясної лози виногрона чому б не зірвати?
Може, збідніє на плід щедра феаків{44} земля?
Вбогий коханець — то пошануй його вірність, турботу —
Все, чим багатий, тобі, милій своїй, віддає.
Славити ж вас, достойні хвали, красуні, — то це вже
[60] Справа моя: будь-яку вславлю мистецтвом своїм.
Одяг зотліє колись, самоцвіти зітруться і злото —
В пісні, тільки у ній — непроминальна хвала.
Втім, на дари не скуплюсь — обурююсь їх вимаганням:
Просиш — я відвернусь, а не проситимеш — дам.
11
Ти, що умієш зібрать і гарненько укласти волосся,
Напо, що вище стоїш від усіх інших служниць,
Ти, влаштуванням побачень нічних потаємних відома,
Ти, що любовні листи потайки передаєш,
Ти, що Корінні не раз, хоч вагалась вона, зазирнути
Радила в хату мою, вірна опоро в біді!
Ось, господині подай ті списані вранці таблички{45},
Що б там не стало тобі на перешкоді, — подай!
Ти ж бо не кам’яна, а серце в тебе — не криця,
[10] Й щирість у ньому така, як вимагає твій стан.
Може, й сама ти відчула, як б’є Купідонова зброя,
Тож і мені посприяй задля своїх же знамен.
А запита, що роблю, — «Живе, чекаючи ночі», —
Скажеш їй; що там іще — списаний віск оповість.
Що, однак, гаю тут час?.. Догідну мить уловивши,
Дай їй листа, й при тобі хай прочитає його.
Поки читатиме — ти до очей, до лиця приглядайся:
Матиму щастя чи ні — знатимеш навіть без слів.
А прочитає — одразу ж нехай відпише, й не стисло:
[20] Я не люблю, коли лист широко воском блищить.
Тісно хай буде рядкам від краєчку — аж до краєчку,
Щоб, пробігаючи їх, мав чим натішитись зір.
А може, ні: чи варто мозолити пальця писалом?..
Хай на табличці черкне слово єдине: «Приходь!»
Лавром на знак перемоги тоді увінчавши таблички,
В храмі Венери складу і підпишу їх отак:
«Вірних своїх помічниць Назон доручає Венері», —
Досі ви кленом лишень, деревиною були.
12
Плачте над горем моїм! Без надії вернулись таблички:
«Нині, — читаю й тужу, — зустрічі не сподівайсь».
От і посмійся з прикмет: коли Напа, виходячи з дому,
Переступала поріг, тямлю, спіткнулась на нім.
Ще раз ітимеш — гляди, на порозі знов не спіткнися,
Щоб не торкнутись його, вище, уважно ступай.
Ви ж мені гетьте з очей, бридкі, лиховісні таблички!
Віснику горя мого, воску ненависний, геть!
Видно, ти зібраний був із цикути трійливого цвіту
[10] В Корсіці; з медом лихим, видно, потрапив сюди.
Мовби циноброю весь ти просяк, так густо рум’янивсь,
Та не червоним тебе — радше рум’яним назву.
Десь би на схресті доріг вам лежати, нікчемні таблички, —
Там і потрощив би вас колесом повіз важкий!
Той, хто вас вистругав з деревини,
