Метаморфози - Публій Овідій Назон
473 Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське —
474 Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих.
475 Годі вже й оленів пір'ям лякать, що тремтить на мотузці.
476 Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді.
477 Можна вбивати тварин — шкідників, але тільки вбивати —
478 Страв не торкайтесь м'ясних, споживайте лиш лагідну їжу!»
479 Цими засадами й іншими душу свою збагативши,
480 Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну
481 Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума.
482 Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі,
483 Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких
484 Воєн людей відучив і до мирних занять залучив їх.
485 З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним
486 Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами
487 Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши,
488 На арікійські доли подалась і в лісах голосила
489 Так, що й Діану Орестову через той плач ненастанний
490 Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались
491 Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних
492 Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея:
493 «Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала
494 Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш
495 Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму
496 Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу.
497 Про Гіпполіта й у вас, певно, чули… Юнак цей завчасно
498 Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ
499 Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне —
500 Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї
501 Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе.
502 Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови,
503 З себе й бажання, й провину свою переклала на мене.
504 Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста.
505 Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать.
506 На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея.
507 Ось уже в'ється мій шлях побережжям Корінфського моря…
508 Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля,
509 Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою,
510 Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці.
511 Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами.
512 Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди.
513 Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної
514 Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся.
515 Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі
516 Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима.
517 Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі
518 Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя
519 Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих;
520 Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю.
521 Не подолали б зусилля мого роз'ярілі од шалу
522 Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки
523 Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі.
524 Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки,
525 Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили.
526 Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці.
527 Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі
528 З болем виходить душа. На мені не було вже нічого,
529 Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна.
530 От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя
531 З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив,
532 У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну,
533 Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім
534 Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана
535 Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся
536 Вдруге, — мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній.
537 Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила.
538 Потім щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити,
539 Віку вона додала мені й до невпізнання змінила
540 Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос —
541 Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши,
542 Переселила сюди. Лиш ім'я, щоб затерти про коней
543 Згадку, веліла змінить: «Гіпполітом ти був до сьогодні,—
544 Мовила, — Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!»
545 От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную
546 Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь».
547 Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити
548 Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши,
549 Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею
550 Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила —
551 По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло.
552 Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки
553 Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський
554 Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну.
555 Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім.
556 Вигляд землі залишивши, — людський прийняла і відразу
557 Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила.
558 Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший
559 Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні.
560
