Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

було б сподіватися в цій сфері дотримання археографічної достеменности!), — характерно те, що цієї помилки так ніхто й не завважив. А це вже дає підставу припустити, що в масовій свідомості образ «Лесі Українки» перетворився на свого роду універсальний еквівалент «видатної українки» взагалі, — всяка, хоч трохи культурно знакова, жіноча риса автоматично стає «Лесиною», за тією самою логікою, за якою в США на запитання про будь-яку кінну статую: «Кому це пам'ятник?» почуєте незмінну відповідь: «Джорджу Вашингтону!» — навіть якщо то буде копія Донателлового кондотьєра Ґаттамелати.

23

Між іншим, цікаво відзначити, в якій інтерпретації постає тепер цей «наддніпрянський» псевдонім у імперському дискурсі, для якого колоніальна культура виглядає згори позбавленою своєї власної, іманентної історії, а визначається єдино через свою «іншість» щодо імперського «Центру»: в «Литературном календаре» Л. Мезенцевої (http://lit.1september.ru/articlef.php?ID=200302910) читаємо, що «Лариса Петрівна Косач обрала собі псевдонім, який тепер видається дещо декларативним, але на ті часи цілком зрозумілий — спільність походження та історична близькість росіян і українців незрідка обертались нерозрізняльністю (sic! курсив мій. — О. З.) — для літератури, для культури — драматичною». Тут цікава не стільки навіть необізнаність дослідниці з тим історичним фактом, що для колоніальної культури 1880-х pp. порозуміння між російською Україною й австрійською Галичиною було куди нагальнішою турботою, аніж гадана «нерозрізняльність» (?!) росіян і українців, скільки сама впевненість у тій «нерозрізняльності» — навіть для доби, коли ті «історично близькі» «літератури й культури» імперія якраз категорично й цілком офіційно «розрізнила», поставивши одну з них поза законом: спершу Валуєвським циркуляром, відтак Емським указом.

24

Кармазіна М. С. Леся Українка. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 2003. — С. 10.

25

У X. Ортеги-і-Гасета, на якого довірливо покликається М. Кармазіна, цю думку дослівно сформульовано так: «Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалась лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок» (Ортега-і-Гасет Х. Безхребетна Іспанія // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори / Пер. з ісп. — К.: Основи, 1994. — С. 182).

26

Нагадаю, що меншинне становище жінок у патріархальному соціумі обґрунтоване було соціологією ще в 1960-ті pp. (див. про це, зокрема: Мілет Кейт. Сексуальна політика / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. С. 97—103).

27

Cyzevs'kyj, Dmytro. A History of Ukrainian Literature: 2nd ed. / The Ukrainian Academy of Arts and Sciences and Ukrainian Academic Press. — New York and Englewood, Colorado, 1997. — P. 615.

28

Маланюк Євген. До роковин Лесі Українки (13.ІІ.1871) // Маланюк Євген. Книга спостережень: Фраґменти. — К.: Атіка, 1995. — С. 76.

29

Кемпбел Джозеф. Герой із тисячею облич / Пер. з англ. О. Мокровольського. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. — С. 197.

30

Там само. — С. 22.

31

Там само. — С. 128.

32

Woodman, Marion. Conscious Femininity: Mother, Virgin, Crone. // To Be A Woman: The Birth of the Conscious Feminine / Connie Zweig, ed. — LA: Jeremy P. Tarcher, Inc., 1990. — P. 98—110.

33

Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — Ленинград: Изд-во Ленинградского ун-та, 1986. — С. 52—111.

34

Дзеркало тижня. — 2003. — № 13 (337).

35

Див.: Хропко П. П. Українська література: Підручник для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів / Затв. Міністерством освіти України. — 3-тє вид. — К.: Освіта, 1998. — С. 264—267.

36

Ярская-Смирнова Е. Мужество инвалидности // О муже(N)ственности: Сб. статей. Сост. С. Ушакин. — -Москва: Новое литературное обозрение, 2002. — С. 108—109.

37

Див.: Райцесс В. И. Процесс Жанны д'Арк. — Москва-Ленинград: Наука, 1964. — С. 117.

38

Загалом це окрема тема — панівне в цілій радянській культурі (так само, як і в нацистській, фашистській і т. д.), ревно нею плекане презирство й погорда до фізичної слабкости, зокрема до страху перед тортурами. Надзвичайно цікавий матеріал дає тут Олесь Гончар — досі, на жаль, не займаний пострадянською критикою автор, кого першого з повним правом можемо визнати творцем української радянської літератури (до Другої світової/«Великої Вітчизняної» війни сама «українська радянська» ідентичність ще була не встановилася твердо: остаточна культурна радянізація Східної України завершилася тільки з війною, а Західної — то й іще поколінням пізніше). У 1947—1949 pp. О. Гончар пише повість «Земля гуде» — про полтавське комуністичне підпілля часів нацистської окупації. Одна сцена в цій повісті — зустріч у ґестапівській в'язниці комсомолки-підпільниці Лялі Убийвовк із товаришкою, що зламалась на третю (!) добу тортур, вартує довшої цитати: «Власне, це були тільки рештки того, що колись звалося Галкою Корольковою. Навіть взимку, коли її вивезли з крігслазарету, вона не була такою страшною. Стояла вся якась перемелена, потовчена, немов її вхопило було в трансмісію, довго переминало та било і щойно оце викинуло сюди до стола. Запухлі очі ледве проглядали крізь щілини, все обличчя — в буряково-синіх патьоках, руки з розпухлими, потворно-товстими пальцями — суцільні рани <…> В кривавих яснах її не стричало жодного зуба». Від допитувачів ця нещасна сахається «з тваринним жахом» («інстинктивно піднесла розпухлі пампушки долонь, мов захищаючись від удару»), цілий час «вмивається слізьми» і благає Лялю «не проклинати її», — словом, портрет достатньо вимовний, щоб зворушити читача бодай на рівні суто емпатичної чутливости. Натомість Ляля, котрій у повісті відведено роль соцреалістичної позитивної героїні, «дивилась на Королькову мовчки, з байдужою зверхністю. Не обурення, не гнів, а глибоке презирство до Королькової відчула Ляля в цей момент очної ставки. Не зненависть, а скоріше огиду викликала в ній Королькова. «Жалюгідна! — подумала Ляля, поступово бліднучи і немов костеніючи вся (очевидно, від огиди? — О. З.). — Мерзотниця!» (курсив мій. — О. З.). Що мені здається найцікавішим у цій сцені — це навіть не Лялина, цілком неправдоподібна психологічно, емпатична атрофія, сливе патологічна нечуственність на вид чужого болю й нездатність подумки «приміряти» його на себе (зрештою, соцреалізм вимагав від характерів не психологічної правдоподібности, а ідейної тавтологічности, згідности з єдиною концептуальною схемою, і під цим оглядом О. Гончар майже скрізь бездоганний), — не клінічна емоційна тупість героїні, а ота дивовижна сурядність двох епітетів, прикладених нею до жертви тортур: «жалюгідна» — і «мерзотниця». Тут ми вже вступаємо в царину чистої, як сказав