Декамерон - Джованні Боккаччо
― Диви, дурний який! Лізе поперед мене говорити, коли я тут! Зараз я скажу про все сама.
І, обернувшись до королеви, провадила далі:
― Мадонно, сей йолоп розказує мені, яка у Сікофанта жінка, наче я її не знаю, і торочить мені, нібито першої шлюбної ночі пан Кияра увійшов у Йосафатову долину силою і з розливом крові, а я кажу, що то брехня, бо він дістався туди тихо й мирно, на велику втіху всьому краю. А сей недотепа думає, що дівчата зовсім дурні і доти вакуються, доки батьки їхні чи брати заміж їх не дадуть, а ті, як відомо, не надто поспішають і найчастіше років на три або й на чотири те діло загаюють. Яка ж то вража мати так довго ждатиме? От їй же Богу (а даром я ніколи не божусь!) ― немає в мене жодної сусідки, щоб вийшла заміж правичкою, та й про одружених знаю, що вони не раз од чоловіка через пліт скакають. А сей баран буде мене вчити, які то є жінки, так, ніби я вчорашня!
Поки Лічіска говорила тії речі, дами так реготалися, що хоч зуби всім повиривай. Королева разів, може, шість зацитькувала Лічіску, але та не вгамовувалась, доки не виговорилась до краю. Коли вона нарешті замовкла, королева обізвалась, сміючись, до Діонея:
― Діонею, ти знавець у таких справах, тож, як скінчаться наші сьогоднішні оповідки, не забудь подати свій рішенець у сьому питанні.
Діоней одповів не гаючись:
― Мадонно, рішенець уже давно готовий, і я оголошу його зараз: Лічіска, безперечно, має рацію, бо, як вона каже, так воно насправді й є, а Тіндар ― дурень, та й годі.
Сеє почувши, Лічіска засміялась і промовила до Тіндара:
― А що, на моє вийшло? Іди ж собі, блазню, та сховайся десь у кут. Ти думав, молокососе, що знаєш більше од мене, та я, Богу дякувати, недурно пожила на світі, еге ж, недурно!
Якби королева не наказала їй із сердитим видом замовкнути й не пащекувати більше ― бо бита буде! ― та не одіслала її геть разом із Тіндаром, то й до вечора були б тої сороки не переслухали. Коли вони пішли, королева веліла Філомені починати оповідання, і та охоче забрала голос.
Оповідка перша
Один кавалер обіцяв мадонні Оретті розповісти таку історію, що їй здасться, ніби вона їде верхи, та оповідає так незугарно, що дама просить ізсадити її з коня
Юнії мої подруги, як зорі скрашають небо ясної ночі, як квіти оздоблюють навесні зелені поля, а густий розмай гірські схили, так дотепні слова красять добрі звичаї та любу розмову. А тим, що вони мусять бути короткі, то личать більше жінкам, аніж мужчинам, бо нашій сестрі не годиться занадто багато говорити. Правда, чомусь-то воно так повелося ― чи ми вже такі на розум убогі, чи така планета на наш вік випала, ― що нині майже немає жінок, котрі зуміли б до ладу гостре слівце сказати чи як слід чужий дотеп зрозуміти, на сором усьому роду нашому. Та вже про сії речі багато сказала свого часу Пампінея, і я не буду про них ширше розводитись, а щоб показати вам силу й красу влучного слова, я хочу розповісти, як одна благородна дама пришила квітку балакучому кавалерові.
Усі ви, мабуть, знаєте ― як не з виду, то з чутки, ― що не так давно жила в нашім городі одна знакомита пані добрих звичаїв і ладної мови, чесноти якої заслуговують на те, щоб ім'я її не було забуте: звали її мадонна Оретта, і була вона дружиною мессера Джері Спіни{207}. Трапилось їй якось (от як і нам тепер) перебувати довший час за містом; пішла вона на прогуляння з іншими дамами й кавалерами, котрих у себе того дня гостила, а дорога з одного маєтку до другого була про пішоходів таки далеченька. От один кавалер із тої компанії й каже:
― Пані Оретто! Хочете, я розповім вам таку чудову історію, що вам здасться, ніби ви верхи ідете, а не пішки йдете.
На те одказала дама:
― Але ж дуже прошу, мосьпане! Послухаю з великою приємністю.
Тоді наш кавалер, которому шпага при боку личила, мабуть, не більше, як його устам мова, почав розповідати одну історію, яка сама по собі була справді вельми гарна, та не в такому переказі: він страшенно псував її ― то ті самі слова разів по п'ять та по шість повторював, то вперед забігав, то знов назад вертався, говорячи: «Е, ні, не так, а ось як воно було». Крім того, часто плутав імена, не кажучи вже про те, що висловлювався якоюсь дубуватою мовою, котра аж ніяк не пасувала до дійових осіб і пригод, про які він говорив. Слухала-слухала його мадонна Оретта, і вже їй вуха в'янули, а на серці почало млоїти, немов у смертельно недужої. Відчувши, що більше не зможе витримати (а кінця-краю тій історії не видно було ― в такі нетрі той кавалер забрався), вона сказала йому грайливо:
― Мосьпане! Щось той ваш кінь дуже спотикливий; зсадіте, прошу вас, мене краще додолу.
А той кавалер та був якраз кращий послухач, ніж оповідач; зрозумівши натяк, він одбув його веселим жартом і говорив уже про інші речі, не докінчивши своєї невдалої історії.
Оповідка друга
Пекар Чісті дотепним словом звертає увагу мессера Джері Спіни на нескромність його прохання
Всі дами й кавалери дуже похваляли дотепність мадонни Оретти, та королева веліла вже заступити чергу Пампінеї; та почала:
― Хороші мої подруги, я сама вам не зумію сказати, хто більше грішить ― чи природа, коли вселяє шляхетну душу в негарне тіло, чи фортуна, коли надає тілові з шляхетною душею якесь простацьке ремесло, як ми те бачимо на прикладі нашого земляка Чісті{208} й багатьох інших людей; сього Чісті, чоловіка високого духу, фортуна вчинила
