Декамерон - Джованні Боккаччо
Побачивши, що чоловік не сердиться, жінка встала, накрила стіл і принесла вечерю, що вже давніше була зготовила. Отак утрьох і повечеряли вони всмак ― жінка, чоловік її розіпсілий і той хлопець. Що там після вечері вигадав П'єтро, щоб усіх трьох задовольнити, я вже забувся; знаю тільки, що як проводили вони назавтра того хлопця до майдану, то він був як очманілий і не знав, чи йому вночі доводилось більше чоловікувати, чи жінкувати.
Отож, люб'язні мої дами, так і живіть, ― оддавайте всякому віть за віть, а не можете тепер, то оддайте в четвер, от воно й вийде ― бу на бу, му на му, як гукнеш, так і одгукнеться.
Як докінчив Діоней свою оповідку, дами небагато сміялись ― не тим, що не смішно було, а більше, мабуть, із соромливості. Королева, побачивши, що скінчилось її правління, підвелась і, знявши лаврового вінця з своєї голови, граціозно поклала його на голову Елізи, промовивши:
― Мадонно, передаю тепер вам свою владу.
Прийнявши тую високу честь, Еліза вчинила так, як і її попередники, ― передусім дала розпорядження каштелянові, що він має робити за ввесь час її королювання, а потім звернулась до свого товариства, що зичливо слухало її мови:
― Не раз ми чували про те, як дотепним словом, влучною відповіддю чи кмітливим викрутом людям удавалось прикорочувати чужого злого язика або одвертати небезпеку, що їм загрожувала. Такі випадки самі по собі дуже цікаві і нам можуть бути корисними, тим і бажаю я, щоб завтра з Божою поміччю говорили ви про такі речі, себто оповідали про людей, які дотепною відповіддю давали відсіч глумливому слову або бистрим розумом і винахідливістю од себе шкоду, небезпеку чи кривду одвертали.
Усім вельми сподобалась тая думка; тоді королева підвелась і одпустила всіх аж до самої вечері. Побачивши, що королева встала, повставала і вся чесна компанія, і, як заведено, кожне шукало собі, якої хотіло, розваги. Як тільки пересюрчали цикади, королева веліла всіх поскликати, і товариство сіло до вечері, а поївши, почали співати й танцювати. Коли на королевин загад завели дами коло, Діонеєві наказано співати. Той одразу ж і почав:
Хвоста вгору, моя мила,
Є хороша новина…{205}
Усі дами вибухли реготом; найдужче сміялась королева, та вона веліла завести якоїсь іншої.
― Мадонно, ― каже тоді Діоней, ― щоб мав я цимбали, то заспівав би вам іншої: «Люба мисю, піднімися!», або «Під сливиною травка», або ще «Морськії хвилі мені не милі…». Та цимбалів немає, то вибирайте якусь іншу. Може, вам сієї:
Ой вийди, мій раю,
Без тебе вмираю,
Так я тебе почухраю,
Як яблуньку в маю.
― Ні, се погана, співай іншої, ― сказала королева.
― Чи іншої, то й іншої, ― погодився Діоней і завів:
Монна Сімона ллє в бочку медочку,
Хочеш не хочеш ― дитя щогодочку…
― До лиха з такими піснями! ― гукнула, сміючися, королева. ― Заспівай якоїсь звичайнішої, такої нам не треба.
― Не гнівайтесь, мадонно! ― одказав Діоней. ― Скажіть лишень, яка вам до вподоби, а я їх стільки знаю, що і в тисячу не вбереш. Хочете, може, сієї: «Ой ти мушелько моя, а чи влізу в тебе я?», або «Муже, муже, ти не дуже», або «Куплю собі півника за сто лір…»?
Хоч і сміялись тут усі дами, та королева розсердилась і сказала:
― Діонею, годі жартів, заспівай нам гарної пісні, а ні, то побачиш, що я справді вмію гніватись.
Почувши сі слова, Діоней покинув свої фіглі-міглі і швидко почав співати:
Амуре, через сяйво
Ясних очей коханої моєї
Рабом я став у тебе, як і в неї.
Як з тих очей упав на мене промінь,
Враз серце загорілося жагою;
Твоя, Амуре, сила
Влила у нього невгасимий пломінь.
Я зваблений чудовною красою,
Навіки полонила
Мене красуня мила, ―
Ніщо проти вродливиці тієї
Усі на світі рожі і лілеї.
Я став її невільником покірним,
Але не знаю я, чи їй відомо,
Про що я сню і мрію,
Чого я прагну серцем щирим, вірним.
Амуре-боже, лиш тобі одному
Я звірив досі тії
Бажання і надії;
Ти знаєш ― ласка владарки моєї
Мені за всі дорожча привілеї.
Молю ж тебе, володарю мій любий,
Подай їй вістку про моє кохання
Палке і невтоленне,
Що може привести мене до згуби;
Скажи їй про тяжке моє страждання,
Що серце рве шалено;
Схили її до мене,
Яви ознаку милості твоєї, ―
Знеси мене в любовні емпіреї.
Коли Діоней замовк, показавши тим, що пісня його скінчилась, королева казала співати ще багато інших, та найбільше похвалила все-таки Діонеєву канцону[57]. Тим часом надворі вже добре звечоріло, і королева, відчувши, що нічний холод узяв гору над денною теплінню, веліла всім іти спочивати, як кому любо, аж до наступного ранку.
Кінець п'ятому дню
ДЕНЬ ШОСТИЙ
Інтродукція
Зачинається шостий день, у який під проводом Елізи говориться про тих, що дотепною відповіддю давали відсіч глузливому слову або бистроумністю і винахідливістю своєю од себе шкоду, небезпеку чи кривду одвертали
Уже місяць, насеред неба ставши, почав примеркати і вранішнє світило всю нашу землю новим сяйвом осіяло, коли королева встала і веліла скликати все своє товариство; тихою ходою зійшли вони з того пригірка в долину, по росяній траві гуляючи, про різні речі любо розмовляючи та перебираючи вчорашні оповідки ― чия краща, чия гірша ― і знову з тих пригод веселих сміючися, аж поки сонце підбилось височенько і стало неабияк припікати; тоді побачили, що пора назад вертатись, та й побрались неквапом додому.
Там було вже все готове: столи поставлено, кругом потрушено зіллям пахущим та квітками розмаїтими, тож, поки спека не розгорілась, посідало товариство на даний од королеви знак до їжі. Попоївши ж веселенько, заспівали спочатку деяких гарненьких пісеньок, а потім пішли ― хто спати, а хто в шахи чи дамки грати; Діоней та Лауретта завели спів про Троїла та Крессіду{206}.
Як настав час зійтися знову на бесіду, королева скликала, як заведено, всіх до гурту; дами й кавалери сіли біля фонтана, і королева хотіла вже була дати звичний розпорядок, коли се почувся великий, небувалий доти галас, що зчинила на кухні
