У задзеркаллі 1910—1930-их років - Ігор Бондар-Терещенко
Про змішані шлюби й меценатство
Не можна будувати державу, одночасно руйнуючи суспільство.
Ю. Олєша
Життя відомого харківського промисловця Олексія Кириловича Алчевського завершилося трагедією. Смерть турботливого батька родини, багатолітнього мецената власної жінки заздалегідь була передбачена й мала цілком символічний, мовити б, «український» характер. У теперішні часи зубожіння людської моралі та загалом занепаду основних підвалин християнської етики важко уявити собі те, що мусив відчувати християнин, який вирішив накласти на себе руки.
Досі відомо було лише те, що внаслідок відмови міністра фінансів Вітте виділити кредит начебто збанкрутілому О. Алчевському, той у відчаї кинувся під потяг. Проте нікому не спадало на думку дослідити глибшу причину трагічної смерті поважного промисловця. Адже кредит усе-таки був йому виділений, але в сумі, яка явно не влаштовувала його дружину. Тож він пише передсмертного листа, втім, не до дружини Христини Данилівни (що було б природно), а до сина Григорія, сповіщаючи, що своєю смертю рятує родину. Зауважмо, що всі гроші нібито «збанкрутілого» в рік російської кризи (1901 р.) О. Алчевського пішли на виплату боргів, що дозволило-таки його дружині продовжити в Харкові справу недільних шкіл для дорослих.
Родина Алчевських. Харків, 1900 рік
Юність Христини Данилівни минула в Курську, де вчителював її батько, викладач міського училища Д. Журавльов. Через гнітючу атмосферу в типовій російській родині, де батько, швидко пропивши посаг дружини, б’є дітей, ненавидить власну працю, забороняючи дочці вчитися грамоти («Навіщо дівчині грамота? — питався сей „вчитель“. — Щоби строчити любовні цидулки?»), де життя споконвіку переходить у злиднях, дочка Христина втрачає повагу й любов до голови родини. «Батька я не любила, — визнавала вона пізніше, — це був бездушний егоїст, який часом несправедливо ображав мою бідну матір, що страшенно збурювало проти нього моє дитяче серце». Єдина людина, що вчила її любови, людина «любляча, рвійна, із світлим розумом і даром привертати серця людей», була її мати, яка померла, коли Христині виповнилося шістнадцять років. Чи встигла вона чогось навчити єдину дочку? Адже перед тим редакція «Северной пчелы» не знайшла у примітивних віршах дванадцятирічної дівчини, написаних під враженням подій Кримської війни 1853—1856 pp., нічого, крім відображення «типового російського почуття і народної войовничости».
Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жадну просвітянську діяльність Христині Данилівні Журавльовій не йшлося, адже України як такої для неї просто не існувало — засліплена ура-патріотичними настроями загалу, навіть вже перебуваючи в Харкові, де в часі московсько-турецької війни 1877—1878 pp. вона допомагає пораненим солдатам у шпиталях, Христина проголошувала: «Якщо існує теплота сердешна, чесність, поезія, задушевність, щирість, сердечність, то це саме серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього».
З розвитком «революційно-демократичного» руху 1860-их років, як і будь-якого руху російської інтеліґенції, що в результаті своїх духовних метань зазвичай приходила до руїнницьких, заколотницьких настроїв, Христина Данилівна й собі захопилася проросійсько-анархічною ідеологією. Досить швидко відійшовши від «народницьких» настроїв, вона закликає А. Ґерцена: «Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… Ви повинні звернути увагу на прохання, на мою вимогу. Ви до цього зобов’язалися своєю любов’ю до тієї самої Росії, яку я люблю і в майбутнє якої вірую». При цьому цілком вірогідно, що підписатися під тим закликом псевдонімом «Українка» (як і під дальшим зверненням «До сестер» у «Колоколі» 1863-го року, де Алчевська наголошує на суто російських патріотичних цінностях) її умовив власний чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, котрий уже тоді залучав дружину до українських ідей. Під його впливом Христина Данилівна з часом позбавляється псевдореволюційних настроїв, кидаючи читати Ґерцена з Фоєрбахом і поринаючи в стихію людських почувань, де відкриває для себе чужу й незнану їй жертовність українського народу, визнаючи: «Гірко було мені втрачати гарячу віру юнацьких років, та мало-помалу почала наближатися до понять тих людей, які здавалися мені чесними і правдивими». Не знати, чи зникнув портрет Ґерцена з харківського помешкання Алчевської, проте його доробок надовго заступили твори Тараса Шевченка, а також взаємини з найближчими друзями її чоловіка — М. Сумцовим, Д. Багалієм, М. Міхновським, Б. Грінченком.
У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. «Опинившись у великому культурному місті, — згадувала приголомшена провінціялка, — я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії — навчанню трудового народу — слід зазначити, що проблему «великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. «Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», — писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому — чиєї саме віри і чийого характеру?
«Твоя праця — ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя — проза миттьова», — частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», — згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: «Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. Інакше бути не могло. У дитячій групі сімейної школи, яку X. Алчевська організувала у своєму домі, навчали російською мовою. Загалом в родині
